Террі Пратчетт - Морт

темрява встигне раніше, а тому просто зайвий раз не переймається. 

Північ пливла над землею, мов оксамитовий кажан. Та швидше за неї крихітною іскрою на тлі темного світу чвалав Хропунець. Копита його висікали з повітря ревучі вогняні потоки. М’язи його рухалися під гладкою шкірою, мов змії в олії. 

Вони летіли мовчки. Ізабелл однією рукою обіймала Морта за пояс і спостерігала, як навколо іншої долоні миготять іскри усіх восьми кольорів веселки. Крихітними тонкими цівками світло стікало з її руки й відблискувало на кінчиках волосся. 

Морт повів коня нижче, й кипуча хмара, що розтягнулася на багато миль, лишилася над ними. 

— Тепер остаточно ясно, що я божеволію, — пробурмотів він. 

— Чому ти так кажеш? 

— Щойно бачив там внизу слона. І подумав: нічого собі. Глянь, он уже попереду Сто Лат. 

Ізабелл визирнула з-за Мортового плеча. Далеко попереду маяло світло. 

— Скільки в нас часу? — нервово запитала вона. 

— Не знаю. Мабуть, кілька хвилин. 

— Морте, я раніше не запитувала… 

— Про що? 

— Що ти робитимеш, коли ми прилетимо? 

— Не знаю. Я сподіваюся, що якось на місці розберуся, що матиму якісь підказки. 

— І як? 

— Їх немає. Та ще є час. Альбертове заклинання може спрацювати. А я… 

Морта охопив жах, і він замовк на півслові. Склепіння дійсності випиналося над палацом, мов мертва медуза. Ізабелл промовила: 

— Що ж, гадаю, час уже майже вийшов. Що тепер? 

— Триматися міцно! 

Хропунець влетів крізь розбиті ворота муру навколо палацу, загальмував об бруківку, висікаючи копитами іскри, й устрибнув у залу крізь те, що колись було головними дверима. Перламутрова стіна дійсності здійнялася й пройшла над ними, мов хмара крижаної пари. 

Морт бачив попереду розпливчасті постаті Келі, Гостроріза й кількох кремезних чоловіків, які падали на підлогу в пошуках порятунку. Він упізнав герцога, витягнув меч і зіскочив із сідла щойно оточений парою кінь спинився. 

— Не смій до неї й пальцем торкнутися, — заверещав він, — бо голову відрубаю! 

— Ах, це так ефектно, — сказав герцог, витягаючи меч. — І дуже нерозумно. Я… 

Його очі зробилися немов скляні, він завмер і повалився долілиць. Гостроріз опустив великий срібний свічник і вибачливо всміхнувся Мортові. 

Морт розвернувся до вартових, клинок Смертиного меча гудів блакитним полум’ям. 

— Може, хтось іще хоче це на собі випробувати? 

Люди герцога позадкували, розвернулися і втекли геть. Добігаючи до стіни дійсності, вони зникали. За стіною не було нікого, гостей також. У справжній дійсності в залі було порожньо й темно. 

Всередині півкулі, що меншала щосекунди, їх лишилося четверо. 

Морт підійшов до Гостроріза. 

— Що скажеш? У мене тут десь було заклинання… 

— Забудь. Якщо я зараз застосую тут магію, нам голови позносить. Ця дійсність надто крихітна для магії. 

Морт осів на залишки вівтаря. Він почувався порожнім, геть спустошеним. Якусь мить спостерігав, як мерехтлива стіна посувається ближче. Він виживе поза нею, принаймні, він сподівався, що виживе. Ізабелл також. Гостроріз теж, просто не цей Гостроріз. А от Келі… 

— То мене коронують чи ні? — крижаним тоном запитала вона. — Я мушу померти королевою! Бути одночасно і мертвою, і простолюдинкою — неприпустимо! 

Морт подивився на неї, ніби не бачачи. Намагався згадати, про що вона взагалі. Ізабелл погреблася в уламках вівтаря й знайшла там помітно побитий і погнутий золотий обруч, оздоблений дрібними діамантами. 

— Це вона? 

— Так, це корона, — відповіла Келі, ніби от‑от заплаче. — Та немає ані жерця, ані когось такого… 

Морт глибоко зітхнув. 

— Гострорізе, якщо це наша власна дійсність — можна тут все буде по-нашому, правда? 

— А про що тобі йдеться? 

— Призначаю тебе жерцем. Обери собі бога. 

Гостроріз зробив кніксен і взяв корону з рук Ізабелл. 

 — Ви знущаєтеся, — огризнулася Келі. 

— Даруйте, — втомлено сказав Морт. — День дуже важкий. 

— Сподіваюся, я все зроблю як належить, — урочисто промовив Гостроріз. — Я ще ніколи нікого не коронував. 

— А мене ніколи не коронували! 

— От і добре, — сказав Гостроріз заспокійливо, — вчитимемось разом. Він забурмотів якісь помпезні слова невідомою мовою. Насправді це було доволі просте заклинання для очищення одягу від бліх, та він подумав, якого біса щось вигадувати. А потім він подумав: божечки, та я в цій дійсності наймогутніший чарівник, буде що розповісти онукам… І заскреготів зубами. Деякі правила в цій дійсності потребують значних змін. 

Ізабелл сіла поряд із Мортом і взяла його за руку. 

— То як, — тихо запитала вона, — час настав. З’явилися якісь підказки? 

— Ні. 

Стіна уже була посередині зали. Її посування сповільнювалося під опором подій всередині. 

Щось тепле й вогке подмухало Мортові у вухо. Він підніс руку й погладив Хропунцеві морду. 

— Мій старий добрий коню, у мене саме скінчився рафінад. Доведеться тобі повертатися додому на самоті… — сказав Морт і раптом завмер. 

— Ми всі можемо повернутися додому, — сказав він. 

— Не думаю, що батько це схвалить, — завважила Ізабелл, та Морт вирішив її не слухати. 

— Гострорізе! 

— Так? 

— Ми їдемо. Поїдеш із нами? Ти існуватимеш, коли склепіння зійдеться. 

— Частина мене існуватиме, так. 

— Я це і мав на увазі, — сказав Морт, залазячи в сідло. 

— Але та частина мене, яка не виживе, воліє їхати з вами, — поспішно доказав Гостроріз. 

— Я волію лишитися і померти у власному королівстві, — сказала Келі. 

— Чого ви волієте, не важить, — відповів Морт. — Я весь Диск проїхав із кінця в кінець, щоби вас врятувати, і вас буде врятовано, так і знайте. 

— Але я королева! — заперечила Келі. Та непевність проступила в її погляді, і вона різко розвернулася до Гостроріза, який винувато опустив свічник. — Я чула, як ти промовляв ті слова. Я королева тепер, чи не так? 

— О, так, — відповів Гостроріз миттєво, а тоді згадав, що слово чарівника має бути твердим як криця, і додав: — І цілком чиста від бліх. 

— Гострорізе! — гаркнув Морт. 

Чарівник кивнув, упіймав Келі за талію й закинув її на спину Хропунцеві. 

Підібгавши поділ мантії, він вліз у сідло позаду Морта, а тоді нахилився й підсадив Ізабелл. Кінь заточився, ніби скаржачись на перевантаження, та Морт скерував його до виходу й погнав уперед. 

Склепіння сунулося над ними, коли вони процокотіли залою, подвір’ям і зрештою поволі здійнялися в небо. Перлистий туман густішав навколо них, до нього лишалося кілька ярдів. 

— Даруйте, — звернувся Гостроріз до Ізабелл і торкнувся до гостроверхого капелюха. — Вогнець Гостроріз, Чарівник першої категорії, випускник Невидної академії, колишній Королівський упізнавач і невдовзі, мабуть, страчений. 

Чи ви, бува, не знаєте, куди ми прямуємо? 

— У володіння мого батька, — прокричала Ізабелл проти вітру. 

— А я з ним знайомий? 

— Сумніваюся. Ви б такого не забули. 

Хропунець відштовхнувся від парапету на палацовому мурі, напружився й продовжив набирати висоту. Гостроріз знову відхилився назад, притримуючи капелюх. 

— А хто цей добродій, про якого ідеться? — прокричав він. 

— Смерть, — відповіла Ізабелл. 

— О, ні… 

— Так. 

— Он як. 

Гостроріз глянув униз на далекі вершечки дахів і криво всміхнувся. 

— А не простіше буде, коли я просто зараз зістрибну? 

— Він дуже милий, коли ближче з ним запізнатися, — виправдалася Ізабелл. 

— Правда? Гадаєте, буде така можливість? 

— Тримайтеся! — попередив Морт. — Приблизно от зараз має бути… 

В небі перед ними розчахнулася чорнота й проковтнула їх. 

Порожня, ніби кишеня бідняка, бульбашка дійсності невпевнено поколивалася і вирішила стискатися далі. 

Вхідні двері відчинилися, і з-за них визирнула Ізабелл. 

— Вдома нікого немає, заходьте скоріше. 

Усі решта зайшли в передпокій.