Террі Пратчетт - Морт

коли той повернувся обличчям до Осердя і скрипучим голосом почав звертання до богів. 

Гостроріз знову глянув на герцога. 

— О почуйте мене, е-е-е-е, о Боги… 

Чи Стогелітський, бува, не дивиться в закишілу кажанами темряву під стелею? 

— О, почуй мене, Сліпий Тисячоокий Іо, о, почуй мене, Великий Оффлере, в Чиєму роті мешкає тисяча пташок, о, почуй мене, Милостивий Фатуме, о, почуй мене, е-е-е-е-е, Безпристрасна Доле, о, почуй мене, Семирукий Секу, о, почуй мене, Лісовий Хокі, о, почуй… 

Гостроріза охопив жах: старий недоумок вирішив порушити домовленість і мав намір оголосити весь перелік. На Диску щонайменше дев’ятсот богів, і дослідники-теологи весь час знаходили нових. Богів вистачило б на кілька годин. Шановне зібрання вже починало нетерпляче шурхотіти. 

Келі стояла перед вівтарем, і обличчя її виражало цілковите обурення. Гостроріз пхнув Верховного жерця ліктем під ребра, а коли це не допомогло, скажено заворушив бровами до юного помічника. 

— Зупини його! — просичав він. — Мало часу! 

— Боги будуть незадоволені… 

— Не настільки, як я, а я тут. 

Помічник дослідив вираз Гострорізового обличчя і вирішив, що богам вони колись потім усе пояснять. Він поплескав Верховного жерця по плечу і щось прошепотів йому на вухо. 

— …О, Штайкгеґелю, боже е-е-е-е-е самотніх коров’ячих хлівів, о, почуй мене… О, що тут в нас? Що? 

Шепіт. 

— Це е-е-е-е дуже незвично. Гаразд, гаразд, перейду одразу до е-е-е-е Виголошення Родоводу. 

Шепіт. 

Верховний жрець насупився на Гостроріза — чи принаймні в тому напрямку, де, на його думку мав бути Гостроріз. 

 — Ох, ну, гаразд. Принесіть олії й пахощі для Помазання на Четвірковий Шлях. 

Шепіт, шепіт. 

Верховний жрець посмурнішав. 

— Я так розумію, що коротка молитва взагалі е-е-е-е не розглядається? — кисло запитав він. 

— Якщо дехто не ворушитиметься, — стримано сказала Келі, — буде біда. 

Шепіт. 

— Не знаю, що й сказати, — відповів Верховний жрець. — Людям, мабуть, взагалі вся релігійна частина церемонії буде зайва. Ведіть сюди того клятого слона, коли так. 

Помічник перелякано глянув на Гостроріза і помахав вартовим. Коли ті повели свого хиткого підопічного, покрикуючи й підштовхуючи його гострими кийками, жрець боком підійшов до Гостроріза і щось дав йому. 

Той глянув униз. Це була непромокальна шапочка. 

— А потрібна вона? 

— Він дуже побожний. Можливо, знадобиться маска з трубкою. 

Слона підвели до вівтаря і з деяким зусиллям змусили стати навколішки. Слон гикав. 

— Так, то де він? — гаркнув Верховний жрець. — Покінчимо з цим е-е-е фарсом! 

Помічник зашепотів. Жрець послухав, скорботно кивнув, взяв жертовний ніж із білим руків’ям обома руками і підніс його над головою. Усі завмерли затамувавши подих. Жрець опустив ніж. 

— Де переді мною? 

Шепіт. 

— Ні, я точно обійдуся без вашої допомоги, юначе! Я приносив у жертву чоловіків і хлопчиків, е-е-е-е, жінок і тварин впродовж сімдесяти років, і коли я не зможу тримати в руках ножа, тоді можете мене ховати! 

І опустив ніж у різкому ударі, який — винятково завдяки випадковості — неглибоко поранив слонові хобот. 

Тварина оговталася від замріяної дрімоти й заволала. Помічник у паніці озирнувся, побачив пару налитих кров’ю очей над збожеволілим хоботом і в один стрибок перескочив через вівтар. 

Слон лютував. Нечіткі й заплутані спогади заполонили його пронизану болем голову — спогади про вогонь, крики, людей із сітками, клітками й списами, про довгі роки тягання вантажів. Слон підніс хобот, вдарив ним по вівтарю і, навіть сам із того трохи здивувавшись, розбив його надвоє, підхопив дві половини вівтаря бивнями, спробував викорчувати кам’яну колону, але безрезультатно, а тоді, відчувши раптом потребу подихати свіжим повітрям, артритично рвонув між рядів до виходу. 

Він вдарився в двері на повному ходу і, сп’янілий від поклику крові й випитого вина, виламав їх разом із рамою. Двері злетіли з завіс, а слон із рамою на шиї пронісся внутрішнім подвір’ям, виламав ворота у мурі, відригнув, прогримів поснулим містом, а тоді, набираючи швидкість, вловив у нічному бризі знайомі запахи далекої й рідної Хапонії і, здійнявши хвіст, пішов на поклик батьківщини. 

У залі здійнявся пил, було чути розгублені крики. Гостроріз прибрав капелюх із очей і підвівся на руки й коліна. 

— Дякую, — озвалася Келі, яка лежала під ним. — А чого це ти на мене кинувся? 

— Інстинкти підказали мені захистити вас, Ваша Величносте. 

— Може, й інстинкти, але… — вона майже сказала, що слон важив би менше, та побачивши його велике, серйозне і вкрай червоне обличчя, вирішила втриматися. 

— Поговоримо про це потім, — сказала вона, сідаючи й обтрушуючись. — А поки що, гадаю, варто відмовитися від жертвопринесення. А ще я поки що не Величність, тільки Високість, і якщо хтось дасть мені корону… 

Позаду них клацнув запобіжник. 

— Чарівник нехай тримає руки так, щоби я їх бачив, — сказав герцог. 

Гостроріз повільно підвівся й розвернувся. Із герцогом був десяток кремезних і дуже серйозних чоловіків — таких чоловіків, чия робота полягає в тому, щоби височіти за спиною таких, як герцог. При них був десяток великих і серйозних арбалетів, чиє призначення було мати такий вигляд, ніби вони от‑от стрельнуть. 

Принцеса зіп’ялася на ноги й кинулася до дядька, та Гостроріз перехопив її. 

— Ні, — тихо сказав він. — Він не з тих, хто триматиме вас зв’язаною в підвалі рівно стільки часу, щоби миші встигли перегризти мотузки і дали врятуватися від води, що наступає. Він із тих, хто вб’є вас на місці. 

Герцог вклонився. 

— Гадаю, можна вважати, що боги сказали своє слово, — озвався він. — Очевидно, принцеса трагічно загинула, її розчавив скажений слон. Народ плакатиме за нею. Я особисто оголошу тиждень жалоби. 

— Ви не зможете, гості все бачили!.. — почала принцеса таким голосом, ніби от‑от заплаче. 

Гостроріз похитав головою. Він бачив, як вартові ходять між роздратованих гостей. 

— Вони не бачили. Ви й не уявляєте, скільки всього вони не бачили. Особливо коли вони дізнаються, що бути затоптаними скаженим слоном — це заразно. Від цього уві сні можна загинути. 

Герцог задоволено засміявся. 

— А ти дуже розумний, як для чарівника, — сказав він. — Та я поки що пропоную вигнання… 

— Вам це з рук не зійде, — застеріг Гостроріз. А тоді трохи подумав і додав: — Точніше, може, і зійде, та на смертному одрі ви про це шкодуватимете, і волітимете… 

Він замок із відвислою щелепою. 

Герцог озирнувся, щоби зрозуміти, куди той дивиться. 

— То що там, чарівниче? Що ти побачив? 

— Вам це з рук не зійде, — істерично повів далі Гостроріз. — Бо вас тут навіть і не бувало. Цього всього ніби не було, хіба ви не розумієте? 

— Стежте за його руками, — наказав герцог своїм людям. — Тільки пальцем ворухне — стріляйте. 

Він знов розгублено озирнувся. Чарівник начебто знав, про що говорить. Звісно, чарівники іноді бачать те, чого немає… 

— Не матиме навіть значення, чи ви мене зараз вб’єте, — захлинався Гостроріз, — бо завтра я прокинуся в своєму ліжку, а цього всього ніби й не було ніколи. Воно вже пройшло крізь стіну! 

Ніч котилася Диском. Звісно, вона завжди була там — ховалася в затінках, ямах і підвалах, та коли повільне денне світло відпливало за сонцем, озера й ставки ночі розповзалися, зустрічалися одне з одним і з’єднувалися. Світло на Диску рухається повільно через щільність магічного поля. 

Світло на Диску не таке, як в інших світах. Воно трохи доросліше, пожило на світі, а тому не бачить сенсу в тому, щоби намагатися встигнути одночасно всюди. Воно знає, що хай як швидко рухатиметься,