Тесс Геррітсен - Смертниці

це визнавати, але Анджела багато в чому мала рацію. Дитячі імена, рятувальна суміш і прохання про допомогу, коли її потребуєш. З останнім у Джейн було найбільше проблем — визнати, що їй потрібна допомога, що вона не знає, що робити. Вона могла розкрити вбивство, вистежити справжнього монстра, але сказати їй заспокоїти верескливий згорток, який вона зараз тримала на руках, — усе одно що сказати знешкодити атомну бомбу. Джейн роззирнулась у дитячій, марно сподіваючись, що десь у кутку засіла фея-хрещена, готова махнути чарівною паличкою, щоб Реджина припинила ридати.

«Фей-хрещених тут немає. Я сама».

Кожної з грудей Реджині вистачило на п’ять хвилин, а тоді прийшов час пляшечки. «Гаразд, твоя мама неспроможна бути дійною коровою, — подумала Джейн, несучи дочку до кухні. — То виведіть мене зі стада й пристрельте». Реджина радісно присмокталася до пляшечки, і Джейн усілася в кріслі, смакуючи коротку мить спокою, хай яку нетривку. Вона подивилася на темне волосся дочки, кучеряве, як у неї самої. Анджела якось сказала їй у мить розпачу: «Колись отримаєш дочку, на яку заслуговуєш». «І ось я тепер маю цю галасливу, ненаситну дів­чинку».

Кухонний годинник показував третю ранку.

Джейн потяглася до стоса тек, які вчора отримала від детектива Мура. Вона дочитала всі документи з Ешберна, тепер розгорнула нову папку й побачила, що вона не стосується стрілянини в Ешберні: це було досьє поліції Бостона на автомобіль Джозефа Роука, який він покинув за кілька кварталів від лікарні. Джейн побачила сторінки нотаток Мура, знімки інтер’єру автівки, звіт про відбитки пальців і свідчення різних очевидців. Поки вона була в полоні в тій лікарні, її колеги з відділу розслідування вбивств не сиділи склавши руки. Вони ганялися за кожним уривком інформації про тих, хто взяв її в заручники. «Я ніколи не була там сама, — подумала вона. — Мої друзі тут боролися за мене, ось докази».

Вона глянула на підпис детектива під одним зі свідчень і здивовано реготнула. Чорт, навіть її старий ворог Даррен Кроу боровся за її порятунок, та й чому б ні? Без неї йому не було б з кого збиткуватися.

Джейн перейшла до фотографій інтер’єру машини. Побачила зібгані обгортки від печива й порожні пляшки від «Ред Булла» на підлозі. Чимало цукру та кофеїну — саме те, що потрібно психічно неврівноваженому, щоб заспокоїтися. На задньому сидінні — стьобана ковдра, укрита плямами подушка й число таблоїда «Віклі Конфіденшл». На обкладинці була Мелані Гріффіт. Джейн спробувала уявити, як Джо лежить на сидінні, гортає таблоїд, продивляється останні новини про зірок і нечемних дівчат, але це якось не складалося. Невже його справді могли обходити походеньки божевільних у Голлівуді? Може, власне життя здавалося Джо більш стерпним після того, як він дивився на їхнє зіпсуте, обколоте існування. «Віклі Конфіденшл» — доступна розвага в тривожні часи.

Вона відклала бостонське досьє, потяглася до теки з Ешберна. Знову поклала перед собою знімки замордованих жінок. Знову зупинилася на фото невідомої номер п’ять. Раптом дивитися на кров і смерть стало нестерпно. Відчувши холод, що проймав її аж до кісток, вона закрила теку.

Реджина спала.

Джейн віднесла малу до ліжечка й прослизнула назад до себе, але не могла припинити тремтіти, хоча тепло тіла Гебріела й нагріло постіль. Їй так треба було поспати, але хаос у думках не вщухав. Забагато образів крутилося в голові. Вона вперше зрозуміла, що таке «бути надто втомленою, щоб заснути». Десь чула, що від нестачі сну може розвинутися психоз; можливо, вона вже перетнула цей поріг, можливо, кошмари й вимогливе немовля вже штовхнули її до краю. «Мені треба відігнати ці сни».

Її обійняла Гебріелова рука.

— Джейн?

— Привіт, — пробуркотіла вона.

— Ти тремтиш. Змерзла?

— Трохи.

Він притягнув її до себе, до свого тепла.

— Реджина прокинулася?

— Нещодавно. Я її вже погодувала.

— Це була моя черга.

— Я все одно не спала.

— Чому?

Джейн не відповіла.

— Знову той сон, так? — спитав чоловік.

— Наче вона мене переслідує. Не дає мені спокою. Щоночі, чорт забирай, не дає мені спати.

— Джейн, Олена мертва.

— Тоді це її привид.

— Ти ж не віриш у привидів.

— Раніше не вірила. А тепер…

— Передумала?

Вона розвернулася на інший бік, обличчям до нього, і побачила тьмяний відблиск вогнів міста в його очах. Її прекрасний Гебріел. Як їй так пощастило? Чим вона на нього заслужила? Джейн торкнулася його обличчя, пальці ковзнули щетиною. Навіть після шести місяців шлюбу вона досі дивувалася тому, що ділить постіль з цим чоловіком.

— Я просто хочу, щоб усе повернулося до того, як було, — сказала вона. — Перш ніж усе це сталося.

Він обійняв її, вона відчула запах мила й теплої шкіри. Запах її чоловіка.

— Дай собі трохи часу, — сказав він. — Може, тобі потрібні ці сни. Ти досі перетравлюєш те, що сталося. Проживаєш цю травму.

— А може, мені треба щось із цим зробити.

— Що саме?

— Те, чого від мене хотіла Олена.

Гебріел зітхнув.

— Ти знову говориш про привида.

— Вона справді говорила зі мною, це я не придумала. Це не сон, а спогад, те, що справді сталося. — Джейн перекотилася на спину, витріщилася в стелю. — «Міла знає». Ось що вона сказала. Те, що я пам’ятаю.

— Що знає Міла?

Вона глянула на чоловіка.

— Думаю, вона говорила про Ешберн.

26

Коли вони сіли на літак до вашингтонського аеропорту Рейгана, груди Джейн набрякли й боліли, усе тіло прагнуло того полегшення, яке може дати лише смоктання немовляти. Та Реджини поруч не було: її дочка лишилася на день у вправних руках Анджели, і зараз, напевно, над нею метушилася й воркотала та, хто насправді знала, що робить. Визираючи з вікна літака, Джейн подумала: «Моїй дитині лише два тижні, а я вже кидаю її. Я така погана мати». Але коли Бостон зник під літаком, що набирав висоту, вона відчула не провину, а раптову легкість, наче скинула тягар материнства, безсонних ночей і годин походжання туди-сюди. «Що зі мною не так, — думала вона, — якщо я відчуваю таке полегшення від того, що моє власне дитя далеко?»

Погана мати.

Гебріел поклав долоню їй на руку.

— Усе гаразд?

— Так.

— Не переживай. Твоя мати дуже добре з нею вправляється.

Джейн кивнула, не зводячи очей з вікна. Як сказати власному чоловікові, що в його дитини паскудна мати, яка так радіє нагоді вийти з дому і знову зануритися в гонитву? Що вона так скучила за роботою, що навіть дивитися поліцейські серіали по телебаченню боляче?

За кілька рядів від них заплакало немовля, і груди, повні молока, почали пульсувати. «Власне тіло карає мене за те, що я залишила Реджину».

Одразу після виходу з літака вона кинулася до жіночої вбиральні. Сидячи на унітазі, здоїла себе в серветки, думаючи, чи