Олег Федорович Чорногуз - Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз

бути, — мовив українською П’єр і показав меню Роксані. — Сьогодні вони не можуть задовольнити вашого прохання, пані Роксано. У них велика неприємність.

— Що трапилося? — поцікавилася Роксана.

— Крокодил зірвався з гачка.

Усі розсміялись. Кельнер задоволено — теж. Роксана зрозуміла — це був жарт французької кав’ярні «У Луї» на березі Сени.

Нічний Париж заворожував своєю романтикою гостей з України. Вайлуватий вітерець, торкнувшись поверхні Сени, усіяної яскравим неоновим відблиском, підлітав до них, обгортав своєю прохолодою, цілував у щоки, губи, очі, чоло і метушливо відлітав у місто, яке не спало, сміялось, кохалося, освітлюючи йому дорогу, і обігрівало, беручи і його, вітер, у свої теплі паризькі обійми.

— Чи ви й раніше належали до багатих людей? — цікавився П’єр Пастернак у Мироновича. — Скажімо, за Радянського Союзу?

— Ні, я не належав до багатих. Я не мав можливості навіть купити собі старого «Запорожця», — згадав Миронович свої далекосхідні мандри по Приморському краю, де він ловив івасі, крабів, креветок, мив золотий пісок у районі Магадана і валив ліс зі столітніх дерев у тайзі. — Але гроші у мене ніколи не переводилися. Я завжди міг знайти свою золоту жилу. Навіть у тоталітарній епосі.

— Ви не жили на саму зарплату? — здивовано перепитав «доктор Живаго».

— На саму зарплату жили тільки «козли», як тоді казали на радянських трудяг.

— Але за спекуляцію карали?

— Я не займався спекуляцією, але не пропускав жодного курортного сезону. Я харчувався або в ресторанах, як тепер, або — у високооплачуваних санаторіях. Хоча тоді карали за все. І за часті відвідини ресторанів, і регулярні відпочинки в санаторіях. До всіх придивлялись. Все фіксувалося. По всій великій імперії снували сексоти кадебе. Вони й фіксували, звідки в тебе престижний автомобіль, якщо ти такий мав, скільки разів ти відвідував той чи інший ресторан, той чи інший санаторій. Я ці заклади міняв, мов рукавички.

— У нас в Парижі кажуть, «як дам», — провів паралель Жан П’єр.

Миронович не звернув увагу на каламбур «Доктора Живаго».

Але при слові «дам» Роксана підняла голову і не задумуючись, випалила:

— Обов’язково. В номері...

— Нас карали навіть за те, — вів далі Миронович, — що ми були трохи заможніші, ніж інші. Існувало партійне правило: «Не пійманий також злодій». Ти мав довести, звідки в тебе авто, будинок і за які такі гроші ти так часто відвідуєш ресторан чи купуєш путівку до того чи іншого санаторію. Може, саме ти й обкрадаєш державу. Фіскали від фінансів строго контролювали витік бюджетних грошей і цікавилися, куди вони щезали, чому раптом збіднювався районний чи обласний бюджет, а відтак — і республіканський, в яких таємних кишенях осідали крадені грошики. На це кидалося все: фінансові органи, податкові, КРУ, КДБ, міліція. Мільйонери ходили в подертих фуфайках і їли з рукава паюсну ікру, яку діставали на чорних ринках. Там же вимінювали валюту і чекали кращих днів, аби виїхати за кордон, аби пожити хоч на старість літ, як тоді говорилося, «у своє задоволення».

— І як же вам вдавалося вижити у такому світі, мати при цьому багато грошей і не потрапити в густе мереживо фіскальних органів? Ваше здоров’я! — «Доктор Живаго» підняв фужер з французьким коньяком. Миронович поцокався. Роксана, поклавши свою гарну руку на плече Шарлю, кружляла тим часом у вечірньому вальсі Парижа.

Миронович випив і задумався: «Казати йому й це чи ні?». Але хвалькуватість взяла таки гору над його тверезістю та ще градусний плюс коньяка. І Миронович розв’язав язика:

— Я теж був позаштатним сексотом. Життя змусило. Та й органи. У мене не все гаразд з минулим. З батьком пов’язано. Служив у німців під час Другої світової. Потрібно було дітям розплачуватися за батьків, хоча Сталін і заявив, що діти за батьків не відповідають. Але при вступі до вищого навчального закладу тобі про це завжди нагадували. Або ти служиш і доносиш, або... вищої освіти тобі не бачити. На це йшла, певний, переважна більшість молоді. Мабуть, саме через це у ті роки народився вислів: «Де збираються троє, там — два сексоти».

Власник кав’ярні притлумив світло — це був натяк, що й в нічному Парижі треба честь знати. Принаймні, саме так пояснив цей жест П’єр Жан.

— Але все-таки я б хотів дослухати вашу розповідь з часів сталінської епохи, мосьє Миронович.

— Загалом це авантюрна історія. Може, вона й не прикрашає мене. Але я завжди належав до фантазерів і реалістів водночас. Мої авантюрні плани часом стояли в одному ряду з криміналом, та я любив ризик. І тепер люблю, — Жан П’єр відчував, що цей монолог — епілог до виправдання, обілювання, а може, й очищення від минулого самого Мироновича.

— Не знаю як і де, в яких країнах, але я без перебільшення скажу, що українці — нація, яка постійно хоче вчитися. У нас і сьогодні — шалені конкурси до вищих навчальних закладів. По п’ять-сім чоловік на місце. В ті роки тільки медалісти-випускники середніх шкіл не складали вступних іспитів, але проходили так звані співбесіди. — Миронович раптом замовк, обернувся до пари, що кружляла в черговому танці, і, повертаючись до Жан П’єра, сказав: Не знаю, чи все ви розумієте з того, що я кажу?

— Мені це знайоме. Мої батьки про це часто розповідали.

— Так от, я вирішив на цій ситуації заробити...

— Розумію, брати хабарі.

— Не зовсім так, — заперечливо покрутив головою Миронович. — Але щось близьке до цього. Після випускних вечорів і вручення атестатів і медалей я ходив до міського відділу освіти як юнкор. Тобто — юний кореспондент... Я мав таке журналістське посвідчення. Деякі інформації подавав до молодіжних газет, описуючи студентські будні і свята. Та от, як кореспондент, я довідувався, скільки і які медалі отримала та чи інша школа, хто саме з випускників. Решта моєї авантюри — справа техніки і... нахабства. У школах я взнавав адреси медалістів і йшов прямо до них додому, і вже в батьків цікавився, хто й куди збирається вступати. Із ста чоловік, які уважно вислуховували мої пропозиції, мені показували на двері, повірте, максимум — двоє. Решта погоджувалася заплатити по дві тисячі радянських рублів за позитивні наслідки після співбесіди. Я