Тесс Геррітсен - Хранителі смерті, Тесс Геррітсен

лейтенант хотів її зачепити, то обрав для цього найкращий аргумент. Ріццолі відчула, як усе всередині стискається, і вчепилася в документи так, наче ці папірці могли полегшити її провину від викрадення Джозефіни.

— Але ти й так знаєш, — тихо додав Маркетт.

— Так, знаю, — відповіла вона.

«І ця помилка переслідуватиме мене до кінця моїх днів».

27

Будинок, у якому жив Ніколас Робінсон, був у Челсі, неподалік від робітничого району Ревере, де виросла Джейн. Як і дім її дитинства, він був скромний, із накритим ґанком та крихітним двориком. Перед будинком росли найвищі помідори, які Джейн колись бачила, але нещодавні зливи попсували плоди, і на лозах висіли, гниючи, численні перезрілі кулі. Ці недоглянуті рослини мали б попередити її про стан власника. Коли Робінсон відчинив двері, Ріццолі вразило те, яким виснаженим і скуйовдженим він здавався, — нечесане волосся, зім’ята сорочка, наче він кілька днів у ній спав.

— Є новини? — запитав чоловік, тривожно вдивляючись у її обличчя.

— Мені прикро, але ні. Можна увійти, докторе Робінсон?

Він утомлено кивнув.

— Авжеж.

У будинку Ріццолі в Ревере центром вітальні був телевізор, а низенький кавовий столик був завалений різноманітними пультами, які з роками наче розмножувалися. Однак у вітальні Робінсона вона взагалі не побачила телевізора — жодної техніки, жодного пульта видно не було. Натомість на стінах висіли полиці, повні книг, фігурок та уламків кераміки, і античні мапи в рамах. То був дім зубожілого науковця, однак з упорядкованим хаосом, де кожна дрібничка була на своєму місці.

Робінсон роззирнувся по кімнаті, наче не розуміючи, що далі, тоді безпорадно махнув рукою.

— Вибачте, я мав би запропонувати вам щось випити, так? Боюся, господар із мене не дуже.

— Усе гаразд, дякую. Може, сядемо й поговоримо?

Вони всілися у зручні, але пошарпані крісла. За вікном прогарчав мотоцикл, але всередині, з шокованим господарем будинку, панувала тиша. Він тихо мовив:

— Я не знаю, що мені робити.

— Чула, музей можуть закрити взагалі.

— Я кажу не про музей. Про Джозефіну. Я готовий зробити що завгодно, щоб допомогти її знайти, але що я можу? — Він махнув на книги й мапи. — Ось на чому я знаюся. Колекціонування, каталоги! Тлумачення беззмістовних деталей минулого. Яка їй з того користь, я вас питаю? Це не допоможе Джозефіні. — Він переможено опустив очі. — І Саймона це не врятувало.

— Можливо, ви можете нам допомогти.

Робінсон подивився на неї запалими від виснаження очима.

— Питайте. Кажіть, що потрібно.

— Почнімо з цього: які у вас стосунки із Джозефіною?

Він звів брови.

— Стосунки?

— Гадаю, вона була для вас більше, ніж просто колегою.

Значно більше, судячи з побаченого на його обличчі.

Чоловік похитав головою.

— Детективе, гляньте на мене. Я на чотирнадцять років старший. Безнадійно короткозорий, ледь заробляю собі на життя й починаю лисіти. Як така, як вона, може хотіти такого, як я?

— Тож вона не була зацікавлена в романтичних стосунках із вами.

— Просто цього не уявляю.

— Тобто ви насправді не знаєте? Не запитували?

Робінсон присоромлено засміявся.

— Мені не вистачило сміливості заговорити з нею про це. І я не хотів, щоб їй було незручно. Це могло б зруйнувати те, що між нами було.

— І що ж це?

Він усміхнувся.

— Ми з нею схожі, дуже схожі. Дайте нам фрагмент старої кістки чи іржаве лезо, і ми обоє відчуємо в ньому жар історії. Ось що нас об’єднує — пристрасть до того, що існувало до нас. Мені вистачало цього — просто мати змогу ділити це з нею. — Він повісив голову й визнав: — Я боявся просити більшого.

— Чому?

— Бо вона дуже красива, — сказав Робінсон тихо, немовби промовляючи слова молитви.

— Це було однією з причин того, що ви її найняли?

Ріццолі побачила, що це запитання образило його. Він випростався, обличчя скам’яніло.

— Я ніколи не взяв би когось на роботу за зовнішні дані. Мій єдиний стандарт — компетентність та досвід.

— Утім у резюме Джозефіни досвіду майже не було. Вона щойно закінчила докторську програму. Ви найняли її консультанткою, однак вона була значно менш кваліфікована, ніж ви сам.

— Але ж я не єгиптолог. Саме тому Саймон і сказав мені найняти консультанта. Гадаю, я мав би на це дещо образитися, але, якщо чесно, я знав, що мені бракує кваліфікації для оцінки Мадам Ікс. Я здатен визнати свої обмеження.

— У вас мав бути вибір з єгиптологів, досвідченіших за Джозефіну.

— Я в цьому певен.

— Але точно не знаєте?

— Вирішував Саймон. Після того як я розмістив оголошення про вакансію, ми отримали десятки резюме. Поки я відбирав кандидатури, Саймон повідомив, що вже вирішив. Джозефіна навіть через перший мій відбір не пройшла б, але він наполіг на тому, що взяти треба саме її. І якимось чином знайшов додаткові кошти, щоб узяти її на повний робочий день.

— Тобто — додаткові кошти?

— Музей отримав чималу пожертву. Знаєте, мумії мають такий вплив. Викликають захват у спонсорів, вони охочіше розкривають гаманці. Коли працюєш в археологічних колах так довго, як Саймон, дізнаєшся, у кого глибокі кишені. Знаєш, у кого просити грошей.

— Але чому він обрав Джозефіну? Я постійно повертаюся до цього. З усіх єгиптологів, яких він міг узяти на роботу, усіх свіжо­спечених випускників, які мали подати заявки на вакансію, — чому він найняв саме її?

— Не знаю. Цей вибір не викликав у мене ентузіазму, але я не бачив сенсу сперечатися, бо склалося таке враження, що Саймон уже все вирішив, і я ніяк не можу цього змінити.

Робінсон зітхнув, глянув у вікно.

— А потім я познайомився з нею, — тихо мовив він. — І зрозумів, що більше ні з ким не хочу працювати. Більше ні з ким…

Він замовк.

На вулиці, заставленій скромними будинками, не вщухав галас транспорту, однак вітальня, здавалося, перебувала в іншій, більш галантній ері, у часі, коли скуйовджений ексцентрик, такий як Ніколас Робінсон, міг спокійно постаріти в оточенні книг та мап. Але він закохався, і в його обличчі не було вдоволеності, лише біль.

— Вона жива, — сказав він. — Я мушу в це вірити.

Він подивився на Джейн.

— Ви теж у це вірите, правда?

— Так, вірю, — сказала вона.

І відвернулася, поки він не прочитав решту відповіді в її очах: «Але не знаю, чи можемо ми її врятувати».

28

Того вечора Мора вечеряла сама.

Вона планувала романтичну вечерю на двох і напередодні кружляла крамницею, збираючи лимони Меєра, петрушку, телячу рульку, часник, — усі інгредієнти для улюбленої Деніелевої страви, особуко. Але найретельніші плани незаконних коханців може розбити один-єдиний телефонний дзвінок. Кілька годин тому Деніел вибачився й повідомив, що його чекають на вечері з єпископами, які приїхали з Нью-Йорка. Розмова скінчилася так само, як і в багатьох інших випадках: «Пробач, Моро. Я кохаю тебе, Моро. Хотів би я туди не ходити».

Але ходив, постійно.

Тепер теляча рулька лежала в морозилці, й замість особуко Мора вирішила самотньо обмежитися гарячим бутербродом із сиром та міцним джин-тоніком.

Вона уявляла, де зараз Деніел. Уявляла стіл, за яким сидять чоловіки у похмурому чорному вбранні, схиляють голови, благословляючи їжу. Тихо дзеленчать срібло та порцеляна, поки вони обговорюють важливі