Тесс Геррітсен - Хранителі смерті, Тесс Геррітсен

Ріццолі. Хіба ж він не визначний? Дванадцять років тому Медея Соммер застрелила у Сан-Дієґо Джиммі Отто. Потім дочка Медеї, Джозефіна, іде працювати до музею Кріспіна — до того ж місця, де раніше працював Бредлі Роуз. І там же зберігаються тіла двох його жертв. Як це могло статися?

— Мене це теж непокоїть, — визнала Джейн.

— Ви знаєте, як Джозефіна отримала цю роботу?

— Я її запитувала. Вона сказала, що побачила вакансію на сайті єгиптологів. Подала заявку, і за кілька тижнів їй зателефонували, запрошуючи на роботу. Вона сама визнала, що була цим здивована.

— Хто телефонував?

— Саймон Кріспін.

Почувши це, Цукер підняв брову і тихо сказав:

— Який, так уже сталося, нині мертвий.

У двері постукали, до конференц-зали просунулася голова детектива.

— Ріццолі, маємо проблему. Краще вийди і розберися.

— Що там? — запитала вона.

— До нас увірвався такий собі техаський магнат.

Джейн здивовано крутанулася до нього на стільці.

— Кімболл Роуз тут?

— У кабінеті Маркетта. Іди туди.

— Може, він таки вирішив нам допомогти.

— Це навряд чи. Він хоче твоєї крові й усім про це повідомляє.

— От же ж, — пробуркотів Тріпп. — Ну хоч ти, а не я.

— Ріццолі, нам піти з тобою? — спитав Кроу, театрально потріскуючи кісточками пальців. — Задля психологічної підтримки?

— Ні. — Вона стиснула зуби, зібрала свої папери й підвелася. — Я з ним розберуся.

«Може, він і хоче моєї голови, але я, чорт забирай, дістану його сина».

Джейн пройшла через відділ розслідування вбивств і постукала в двері лейтенанта Маркетта. Увійшовши, побачила, що сам Маркетт сидить за своїм столом, і вираз його обличчя неможливо прочитати. Про його гостя не можна було сказати того ж самого — він дивився на Джейн із неприхованою зневагою. Просто роблячи свою роботу, вона наважилася протистояти йому, і в очах такої могутньої людини, як Кімболл Роуз, це було непрощенною образою.

— Гадаю, ви знайомі, — мовив Маркетт.

— Так, — сказала Джейн. — Здивована бачити тут містера Роуза, позаяк він не відповідає на мої дзвінки.

— Ви не маєте права, — сказав Кімболл, — поширювати брехню про мого хлопчика, тоді як він не може себе захистити.

— Перепрошую, містере Роуз, я не зовсім розумію, що ви маєте на увазі під «поширенням брехні».

— За дурня мене маєте? Я досяг свого становища не тому, що пощастило. Я вмію ставити правильні запитання. Маю джерела інформації. Знаю, про ваше розслідування — цю божевільну справу, яку ви намагаєтеся вибудувати проти Бредлі.

— Визнаю, справа дивна. Але прояснімо одну річ: я не будую справу. Я йду за доказами туди, куди вони мене ведуть. Наразі усе вказує чітко на вашого сина.

— О, детективе Ріццолі, я про вас дізнавався. Ви схильні до необачних рішень — як от застрелити неозброєного чоловіка на даху кілька років тому.

Від згадки про той болісний випадок Джейн заціпеніла. Кімболл це помітив і вгатив ще глибше:

— Ви хоч дали йому змогу захиститися? Чи вдали із себе суд присяжних і спустили курок, так само як зараз робите з Бредлі?

Втрутився Маркетт:

— Містере Роуз, та стрілянина не має стосунку до цієї ситуації

— Невже? Йдеться про цю жінку, від якої можна чекати чого завгодно. Мій син невинний. Він не має стосунку до цього викрадення.

— Як ви можете бути в цьому впевнені? — спитав лейтенант. — Ви ж навіть не можете нам сказати, де він.

— Бредлі не здатний до насильства. Якщо вже так, він більше схильний бути жертвою. Я свого сина знаю.

— Хіба? — спитала Джейн.

Вона розкрила папку, яку принесла з собою, дістала фото й кинула на стіл перед ним. Роуз подивився на гротескну тсантсу із зашитими повіками та переплетеними нитками у вустах.

— Ви ж знаєте, як це називається, правда, містере Роуз? — запитала детектив.

Чоловік промовчав. За зачиненими дверима було чути телефонні дзвінки й голоси копів відділу розслідування вбивств, але у кабінеті Маркетта було тихо.

— Я певна, що ви такі вже бачили, — сказала Джейн. — Як любитель археології, який подорожував світом, ви точно були у Південній Америці.

— Це тсантса, — нарешті вимовив Роуз.

— Дуже добре. Ваш син теж це знає, чи не так? Бо ж, гадаю, він подорожував світом разом із вами.

— І це все, що ви маєте проти нього? Те, що мій син — археолог? — він пирхнув. — У суді знадобиться щось серйозніше.

— Як щодо жінки, яку він переслідував? Медея Соммер подала на нього скаргу в Індіо.

— То й що? Вона відмовилася від звинувачень.

— А ще розкажіть нам про ту приватну програму лікування, яку він проходив у Мені. Інститут Гілцбріха. Я так розумію, їхня спеціалізація — особлива група проблемних юнаків.

Він витріщився на неї.

— Як, чорт забирай, ви…

— Я так само не дурепа. Теж умію ставити правильні запитання. Чула, цей інститут — дуже ексклюзивний, дуже спеціалізований. Дуже потайний. Та, певно, так і має бути, зважаючи на клієнтуру. То скажіть мені, Бредлі допомогла ця програма? Чи дозволила завести друзів серед таких же збоченців?

Роуз подивився на Маркетта.

— Я хочу, щоб її відсторонили від справи, або матимете справу з моїми юристами.

— Друзів, як от Джиммі Отто, — вела собі далі Джейн. — Ви ж пригадуєте ім’я Джиммі Отто?

Кімболл не зважав на неї, зосередившись на лейтенанті.

— Чи я мушу дійти до комісара поліції? Бо так воно й буде. Я зроблю все потрібне, залучу всіх, кого знаю. Лейтенанте?

Маркетт трохи помовчав. Це була довга мить, за яку Джейн оцінила, який тиск може справляти Кімболл Роуз — не лише своєю фізичною присутністю, а й невисловленою владою. Вона розуміла, як зараз почувається Маркетт, тож готувалася до будь-якого результату.

Утім лейтенант не розчарував її.

— Перепрошую, містере Роуз, — мовив він. — Детектив Ріццолі веде розслідування, вирішувати їй.

Кімболл люто глянув на нього, наче неспроможний повірити, що двоє простих держслужбовців можуть йому відмовити. Небезпечно розчервонівшись, він розвернувся до Джейн.

— Через ваше розслідування моя дружина в лікарні. Злягла через три дні після того, як ви приїхали розпитувати про Бредлі. Я вчора привіз її сюди, до онкологічного центру Дейна-Фарбера. Вона може це не пережити, і я звинувачую в цьому вас. Я спостерігатиму за вами, детективе. Ви жоден камінчик не зможете перевернути так, щоб я про це не знав.

— Саме там я, певно, і знайду Бредлі, — відповіла йому Джейн. — Під лежачим каменем.

Роуз вийшов, грюкнувши дверима.

— Оце було нерозважливо, — сказав Маркетт.

Ріццолі зітхнула, забрала фото зі стола.

— Знаю, — визнала вона.

— Ти впевнена, що Бредлі Роуз — той, кого ми шукаємо?

— Дев’яносто дев’ять відсотків.

— Краще б дев’яносто дев’ять і дев’ять. Бо ти щойно бачила, з чим ми маємо справу. Тепер його дружина в лікарні, і він зірвався. І має гроші та зв’язки, щоб назавжди зіпсувати нам життя.

— То нехай псує. Це не змінює того, що його син — винен.

— Ріццолі, ми не можемо собі дозволити нових помилок. Твоя команда вже припустилася величезної помилки, за яку заплатила та молода жінка.

Якщо