Ребекка Куанг - Макова війна, Ребекка Куанг

Раптом Жинь почула какофонію криків, що відлунювали у вухах, а потім Жінка почала кричати, верещати й корчитися в повітрі, немовби катована танцівниця, але навіть попри це потяглася вперед і схопила Жинь за руку…

…Навколо Жинь завертілись образи, смагляві тіла, які танцювали біля багать, роти розтягалися в моторошних посмішках, вигукували слова мовою, схожою на щось таке, що Жинь чула у снах, але вже не пам’ятала… Багаття спалахнуло нерівним вогнем, і тіла впали назад, обгорілі, понівечені, зотлілі до вибілених кісток, і Жинь подумала, що то кінець — смерть поклала всьому край; але кістки підстрибнули і продовжили танцювати… Один зі скелетів глянув на неї з неприкритою зубастою усмішкою й поманив безплотною рукою:

— Ми з праху повстали й до праху повернемося…

Жінка сильніше стиснула руку Жинь, нахилилася вперед і люто прошепотіла їй на вухо:

— Повертайся.

Але Жинь манило полум’я… вона вдивлялася повз кістки у вогонь, що здіймався вгору, немовби живий, набуваючи обрисів живого бога, тварини, птаха…

Птах схилив голову, глянувши на них.

Жінку охопило полум’я.

А потім Жинь знову здійнялася вгору, полетіла стрілою в небеса, до сфер богів.

Коли Жинь розплющила очі, Дзян сидів перед нею навпочіпки й не відводив світлих очей.

— Що ти бачила?

Жинь глибоко вдихнула. Спробувала зорієнтуватися, знову маючи тіло. Вона почувалася такою незграбною й важкою, немов лялька, недбало виліплена з вогкої глини.

— Велику круглу кімнату, — вагаючись, промовила вона, скошуючи очі, аби пригадати останнє видіння. Чи то слова було важко дібрати, чи просто вуста відмовлялися коритися. Наче кожен наказ, який вона віддавала тілу, воно виконувало з затримкою. — У ній була немовби ціла низка триграфів, але тридцять дві точки ділилися на шістдесят чотири. А ще навколо на п’єдесталах були істоти.

— На постаментах, — виправив Дзян.

— Дійсно. На постаментах.

— Ти бачила Пантеон, — пояснив він. — Ти знайшла богів.

— Мабуть, — її голос здригнувся.

Жинь збентежилася. Вона справді знайшла богів? Чи просто уявила собі шістдесят чотири божества, які оберталися навколо неї, ніби скляні намистини?

— У тебе скептичний вигляд, — сказав він.

— Я втомилася, — відповіла вона. — Не знаю, чи те все було реальним, чи… Я про те, що, може, то був просто сон.

Чим її видіння відрізнялися від витвору уяви? Може, вона побачила все те лише тому, що так хотіла?

— Сон? — Дзян нахилив голову. — Ти коли-небудь бачила щось схоже на Пантеон? На малюнку? Чи на картині?

Вона насупилася.

— Ні, але…

— Постаменти. Ти сподівалася їх побачити?

— Ні, — сказала вона, — але постаменти я бачила й раніше, а Пантеон міг легко постати з уяви.

— Але чому цей конкретний сон? Чому твій заснулий розум вирішив обрати з пам’яті саме ці образи, а не якісь інші? Чому не коня, або поле жасмину, або голого майстра Дзюня верхи на тигрі?

Жинь моргнула.

— Вам щось таке сниться?

— Відповідай на запитання, — наполягав він.

— Не знаю, — розчаровано промовила Жинь. — Чому людям сниться те, що сниться?

Але Дзян усміхнувся, немовби саме це й хотів почути.

— А й справді, чому?

Жинь не мала відповіді. Вона байдуже втупилася у вихід із печери, перекочуючи в голові думки, й усвідомила, що прокинулася не лише в одному значенні.

Змінилася її картина світу, розуміння реальності. Вона бачила обриси, хоч і не знала, як заповнити пробіли. Знала, що боги існують, що вони говорять, і цього було достатньо.

Їй знадобилося багато часу, але нарешті вона мала слова для того, що вони вивчали. Шамани — ті, хто спілкується з богами. Боги — сили природи, сутності не менш реальні та ефемерні за вітер і вогонь, невід’ємні для існування всесвіту.

Коли призахідники писали «Бог», вони мали на увазі надприродне.

Коли Дзян промовляв «бог», він говорив про найвищою мірою природне.

Спілкуватися з богами — це мандрувати світом снів, світом духів. Облишити те, чим вона була, і стати частиною основоположного стану речей. Простору в лімбі, де справи та дії ще не визначені; мінливої темряви, у якій фізичний світ ще не вимріявся в буття.

Боги — це просто сутності, які населяють той простір, сили творення і руйнування, любові і ненависті, піклування і нехтування, світла і темряви, холоду і тепла… вони протиставлені одне одному і доповнюють одне одного, вони — це основоположна істина.

Вони — елементи, з яких складається сам усесвіт.

Тепер Жинь розуміла, що реальність — це фасад, сон, витворений хвилеподібними силами під тонкою поверхнею. І, медитуючи, ковтнувши галюциногенів, забувши про свій зв’язок із матеріальним світом, вона змогла прокинутися.

— Я розумію істину речей, — пробурмотіла вона. — Знаю, що означає існувати.

Він усміхнувся.

— Дивовижно, еге ж?

А потім вона зрозуміла, що Дзян зовсім не божевільний. Насправді його розум ясніший, ніж у будь-кого з її знайомих.

Жинь дещо спало на думку.

— А що трапляється, коли ми помираємо?

Дзян здійняв брову.

— Гадаю, ти й сама можеш на це відповісти.

Жинь трохи поміркувала.

— Ми повертаємося до світу духів. Ми… Ми живемо в ілюзії. І тоді прокидаємося.

Дзян кивнув.

— Ми не стільки помираємо, як повертаємося до витоків. Розсіюємося. Втрачаємо своє «я». Змінюємося, щоб уже не бути чимось одним, а стати всім. Принаймні більшість із нас.

Вона розкрила була рота, щоб запитати, що він мав на увазі, але Дзян потягнувся й торкнувся її чола.

— Як почуваєшся?

— Неймовірно, — сказала вона.

Жинь здавалося, що тепер у неї розум ясніший, ніж місяці тому, немовби весь цей час вона намагалася роздивитися щось крізь туман, і раптом цей туман розсіявся. Жинь була в захваті, вона розгадала загадку, збагнула джерело своєї сили, і тепер їй лишалося тільки навчитися за бажанням черпати з нього.

— То що тепер? — спитала вона.

— Тепер ми розв’язали твою проблему, — сказав Дзян. — Тепер ти знаєш, як пов’язана з більшою павутиною космологічних сил. Іноді майстри бойових мистецтв, які мають особливий зв’язок зі світом, усвідомлюють, що одна з цих сил їх затопила. Вони потерпають від неврівноваженості — близькості до одного бога понад іншими. Це й сталося з тобою на арені. Але тепер ти знаєш, звідки взялося полум’я, і коли це трапиться знову, зможеш помандрувати до Пантеону, щоб віднайти рівновагу. Тепер ти зцілилася.

Жинь смикнула головою в бік свого майстра.

Зцілилася?

Зцілилася?

Дзян був задоволений, потішений і спокійний, а Жинь — спантеличена. Вона вивчала вірування не для того, щоб угамувати вогонь. Так, вогонь лишав жахливі відчуття, але також він був сильним. Вона почувалася сильною.

Вона хотіла навчитися спрямовувати його, а не придушувати.

— Щось не так? — запитав Дзян.

— Я… Я не…

Вона прикусила губу, щоб слова не зірвалися з вуст. Дзян дуже несхвально ставився до будь-яких обговорень ведення війни, і якби вона продовжила розпитувати його про військове застосування цих сил, він міг кинути її знову, як перед Випробуваннями. Дзян вважав її надто імпульсивною, необачною та нетерплячою. Жинь знала, як легко його сполохати.

Та байдуже. Якщо Дзян не збирався вчити її прикликати цю силу, то вона з’ясує це сама.

— То який у цьому сенс? — запитала вона. — Просто почуватися добре?

— Сенс? Який сенс?