Ребекка Куанг - Макова війна, Ребекка Куанг

Як ви можете цього не пам’ятати? — наполегливо запитала вона. — Ви брали участь у Другій Маковій війні, ви всі там були!

— Це мені так сказали, — промовив Дзян.

— То виходить…

— Не пам’ятаю, — голосно відповів Дзян, і в його голосі з’явилася слабка тремтлива нотка, яка змусила Жинь усвідомити, що краще облишити цю тему, інакше вона ризикувала загнати його в тижневу відсутність або дивакувату поведінку.

Але доки вона не порушувала теми Федерації, Дзян продовжував вести їхні заняття так само звивисто і мляво. Жинь знадобився майже весь перший рік учнівства, щоб навчитися медитувати, не рухаючись протягом години, і щойно їй це вдалося, Дзян захотів, щоб вона медитувала по п’ять годин. На це знадобився ще майже рік. А коли нарешті й це вдалося, Дзян дав їй невелику непрозору фляжку — такі використовували для зберігання соргового вина, — і розповів, як піднятися на верхівку гори.

— Біля верхівки є печера. Ти зрозумієш, коли її побачиш. Випий вміст фляжки, а потім починай медитувати.

— Оце й усе?

Дзян роздивлявся нігті на пальцях рук.

— Більш-менш.

— Як довго?

— Скільки знадобиться. Дні. Тижні. Місяці. Я не можу сказати, доки ти не почнеш.

Жинь повідомила іншим майстрам, що її не буде на заняттях протягом невизначеного періоду часу. Вони вже змирилися з дивакуватістю Дзяна, тож відпустили її і сказали намагатися не бути відсутньою більше року. Вона сподівалася, що майстри пожартували.

Дзян не супроводжував її до вершини. Попрощався з нею на найвищому рівні Академії.

— Ось мантія на той випадок, якщо змерзнеш. Там невеликий прихисток на випадок дощу. Побачимося на іншому боці.

Цілий ранок дощило. Жинь піднімалася важко, через кожні кілька кроків їй доводилося зупинятися, щоб зчистити з черевиків бруд. Коли вона дісталася печери, то так сильно тремтіла, що мало не випустила фляжку з рук.

Жинь роззирнулася на брудну печеру. Їй хотілося розпалити багаття, щоб зігрітися, але вона не змогла знайти нічого наскрізь не промоклого. Жинь пробралася в дальній край печери, де дощ уже не міг її дістати, і сіла схрестивши ноги. Потім заплющила очі.

Жинь думала про воїна Бодхідхарму, який роками медитував, слухаючи крик мурашок. Вона підозрювала, що коли закінчить, то кричатимуть не тільки мурахи.

У фляжці виявився гіркуватий чай. Вона подумала, що то галюциноген, дистильований до рідини, але минали години, а її розум залишався таким самим ясним, як і завжди.

Настала ніч. Вона медитувала в темряві.

Спочатку це було страшенно важко.

Вона не могла всидіти нерухомо. Через шість годин Жинь зголодніла. І думала лише про шлунок. Але через якийсь час голод став таким сильним, що вона вже не могла про нього думати, бо не могла пригадати часу, коли їсти не хотілося.

На другий день Жинь відчула запаморочення. Вона була така одурманена голодом, така нестерпно голодна, що не відчувала власного живота. Та чи взагалі вона його мала? Що таке живіт?

На третій день її голова стала дивовижно легкою. Вона була лише повітрям, лише подихом, лише органом дихання. Віялом. Флейтою. Вдих, видих, вдих, видих і так далі.

На п’ятий день усе рухалося надто швидко, надто повільно або взагалі не рухалося. Жинь обурювало, що час плине так помалу. Її мозок розігнався й тепер не міг заспокоїтись, а вона почувалася так, немовби серце билося частіше, ніж у колібрі. Як вона ще не розчинилася? Як не затріпотіла в небуття?

На сьомий день Жинь огорнула порожнеча. Її тіло стало дуже спокійним, таким спокійним, аж вона забула, що воно в неї є. Палець на лівій руці свербів, і це відчуття її вразило. Вона не чухалась, а спостерігала за свербежем немовби збоку і з подивом зрозуміла, що через дуже довгий час він зник сам собою.

Вона вчилася, як подих проходить крізь її тіло, ніби крізь порожній дім. Дізналася, як розташовані її хребці, щоб хребет утворював бездоганно рівну лінію, вільний канал.

Але її нерухоме тіло поважчало, і коли воно стало таким важким, Жинь було дедалі легше скинути його і здійнятися вгору, невагомою, до того місця, яке вона могла бачити лише з заплющеними повіками.

На дев’ятий день Жинь спіткав геометричний напад ліній і фігур без форми чи кольору, без жодного естетичного ладу, суто випадкових.

«Дурні фігури, — знову й знову подумки промовляла вона, ніби мантру. — Дурні, довбані фігури».

На тринадцятий день у Жинь виникло жахливе відчуття, ніби вона в пастці, ніби її поховали в камені, ніби накрили землею. Вона почувалася такою легкою, такою невагомою, але не могла нікуди піти й лише рикошетила всередині цієї дивної посудини, званої тілом, немовби спійманий світляк.

На п’ятнадцятий день вона впевнилася, що її свідомість розширилася настільки, щоб умістити в собі все життя на планеті — від проростання найменшої квітки до можливої смерті найбільшого дерева. Вона бачила безкінечний процес передачі енергії, розвиток і загибель, і сама була частиною кожного етапу.

Вона бачила вибухи кольорів і тварин, яких, мабуть, не існувало. Це були не зовсім видіння, бо видіння значно яскравіші, конкретніші. І не мара від простих думок. Це були наче сни, неясна площина десь посередині, і вона могла ясно осягнути їх, лише звільнивши розум від усіх інших думок.

Жинь перестала рахувати дні. Вона мандрувала десь поза часом, у місце, де рік і хвилина відчувались однаково. У чому відмінність між скінченністю і нескінченністю? Є буття і є небуття, оце й усе. Час не реальний.

Марення зміцніло. Вона або спала, або перенеслася кудись, бо коли ступила крок уперед, її нога торкнулася холодного каменю. Жинь роззирнулася й побачила, що стоїть у вкритій кахлями кімнаті, не більшій за ванну. Дверей не було.

Перед Жинь з’явилася постать у дивному вбранні. Спершу їй здалося, що то Алтань, але обличчя постаті було лагіднішим, а багряні очі — круглішими й добрішими.

— Вони казали, що ти прийдеш, — промовила постать. Голос був жіночий, глибокий і сумний. — Боги знали, що прийдеш.

Жинь не могла вимовити й слова. Щось у Жінці було таким знайомим, і йшлося не лише про схожість із Алтанем. Форма обличчя, вбрання… Від них спалахнули спогади, про які Жинь і не знала, про піски й воду, чисте небо.

— Тебе попросять зробити те, що я відмовилася зробити, — сказала Жінка. — Запропонують силу, якої ти й уявити не можеш. Але застерігаю тебе, юна войовнице. Ціна тій силі — біль. Пантеон контролює матерію всесвіту. Щоб обійти усталений порядок, тобі доведеться віддати щось натомість. І за дари Фенікса ти заплатиш найбільше. Фенікс хоче страждань. Фенікс хоче крові.

— Крові у мене вдосталь, — відповіла Жинь. Вона й гадки не мала, що спонукало її це сказати, але продовжила: — Я можу дати Феніксу те, чого він жадає, якщо Фенікс дасть мені силу.

У голосі Жінки почулася стривоженість:

— Фенікс не дає. Принаймні постійно. Фенікс бере, бере, бере… З-поміж усіх елементів лише вогонь невтолимий… Він пожиратиме тебе доти, доки ти не станеш нічим…

— Я не боюся вогню, — сказала Жинь.

— А мала би боятися, — просичала Жінка. Вона повільно ковз­нула до Жинь, не переставляючи ніг, не йдучи, а просто з кожною миттю ставала все більшою…

Жинь перехопило подих. Це був зовсім не той спокій, якого вона мала досягти — ні, це було жахливо…