Юрій Михайлович Мушкетик - Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик

і образи його земні, видимі, опуклі й чіткі. Оповідача майже немає, він – або десь за лаштунками, або «злився» з героєм, – важка й уперта робота «поденника», мученика пера і людських страждань. Його самого і його героїв не чарують загадкові жінки, таємничі звуки й далечина, не вабили чуда, на все він дивиться поглядом художника-страдника, який знає, що добра в світі мало й що воно завжди закінчується печально. Щоб зобразити порухи душі, він повинен гаразд знати ту людину, «обмацати» її та вже тоді списати на папір. Григір писав село, але навмисне уникав «центру» – голови колгоспу, сільради, він писав околиці, де найбільше живе людей стражденних, оригінальних, де бачив найбільше правди.

Уci оповідання Григора якось та «проковзували» через цензуру, через комсомол, то вже потім, по публікації на шпальтах журналу їх шарпали на бюро та секретаріатах. Мабуть, таки не піднімався навіть цензорський олівець на це густе, неначе різьблене, письмо.

…Два відділи ЦК КПУ – пропаганди-агітації та культури в повному складі зібралися на погром Григорового «Поминали Маркіяна». Завідувач відділу агітації-пропаганди тримав у руках журнал. Майже кожен рядок підкреслений то простим, то синім, то червоним олівцем. Прочитавши кілька речень, він звертався до нас, керівників журналу: «Ну що ви друкуєте? Ви бачите, що друкуєте?!» І читав далі. А слова ж – неначе вилиті, й так міцно, щільно припасовані одне до одного. Слова, навіть вимовлені неприхильно, співали самі. І врешті завідувач не витримав, зі всієї сили торохнув журналом по столу й вигукнув: «Та воно ж і написано… Hy й написано!» І тільки по довгій паузі працівники відділів взяли нас у подальшу проробку.

Не змогли ми опублікувати тільки повість Григора Тютюнника «День мій суботній», хоч вона значно поступалася гостротою оповіданню «Поминали Маркіяна», але то вже був час крайньої «закрутки», неключимої реакції, повість так і лишилася у верстці. До речі, вгадати достеменно, що і коли може пройти, а що ні, було просто неможливо. Так, скажімо, десь у ті часи ми подали до друку добірку найгостріших віршів Ліни Костенко, яку вже давно ніде не друкували. «На барикадах», «Цариця Астинь», «Паровози» та ін., й вони пройшли, вже потім «жували» їх у пресі. А, скажімо, безневинна пісня Дмитра Павличка, відтиснута на обкладинці журналу «Летіли лелеченьки» викликала в цензури рішуче заперечення. Більше ніж сімдесят тисяч надрукованих обкладинок уже лежали в друкарні, цензор вимагав пустити їх під ніж. Величезні збитки, штрафи, затримка журналу. Я кинувся у відділ культури ЦК КПУ. Його працівники саме сиділи в одному з кабінетів і точили ляси. Підсів до них. І прочитав пісню, не назвавши ні автора, ні звідки він. «Ну й що?» – запитали вони. Та нічого, один чоловік трактує так: мовляв, лелеки летять з півночі, а на північ від нас Москва, то вона і є «чужина проклята». «Га-га-га», – розреготалися вони. «Той чоловік, – кажу я, – цензор. Подзвоніть, нехай віддасть обкладинку». Всі миттю розбіглися по своїх кабінетах. І потім я три дні ходив з кабінету в кабінет. Завідувач відділу Кондуфор вдавано обурювався: «Я не займаюся такими дрібницями. Ідіть у сектор». Врешті, мене вивів у коридор хтось з працівників (хто саме, вже не пригадую) і розкрив секрет механізму партійної влади: «Не ходи, не трать часу, нічого не вийде. Дзвінок у цензуру з вимогою віддати журнал – надзвичайна подія. Цензор доповідає головному цензору, а той – на політбюро. Прочитає вірша тільки секретар, який готує відповідну групу питань. Я не знаю, як він доповідатиме… А може, він і вірша не прочитає. І на політбюро мене не покличуть. Справа вирішуватиметься за пів хвилини. “Вигнати з роботи і виключити з партії”. А те, що поріжуть обкладинку… Двадцять тисяч збитків? Не з моєї кишені. Мене це не обходить. Утямив?». Така була система. Я – втямив.

…Коли ховали Григора, я був головою поховальної комісії. Мене раз по раз шарпали, викликали до сусідів – у ЦК КПУ. Григора й мертвого боялися. «Чи не буде ексцесів?» Врешті, й мені урвалося терпіння: «Та дайте поховати… Або йдіть ховайте самі». І одна фантасмагорична, майже містична сцена. Раніше, виїжджаючи на риболовлю, блукаючи десь, ми з ним вправлялись в неспасенному словоблудді – жартували, хто що, хто краще скаже про іншого на похоронах («як зараз бачу його добрі розумні очі»), І ось я відкрив мітинг, почав казати, й стрельнуло мені те в голову. Трохи не зімлів.

Тютюнникові оповідання чимось нагадують мені Косинчині, а також ранні Винниченкові – силою правди, яскравістю, образністю, мовною палітрою – вкрапленням російського, макаронічного елементу при передачі мови певних осіб, і мали вони, Григорові оповідання, значний вплив на багатьох письменників, Григорових ровесників та молодшого покоління. Григір Тютюнник сильний не тільки тим, про що писав, а й тим, про що не писав – він старанно оминав теми, на яких або не був би правдивим, або які не міг би через цензурні рогатки донести до читача, й через те він – цільний.

Він палко любив свій народ, вболівав за нього, страждав його стражданнями, любив без патетики, без зайвих слів, любив болісно й щімко. То ціла тема – стосунки багатьох письменників до України, українства, української мови. Насамперед, майже всі знали, кому болить Україна, кому вона дорога, безвідносно до того, висловлювався він (вона) з цього приводу, чи ні. Те залежало від характеру, й знову ж таки міри душі – відваги та страху в ній. Але й не так вже безвідносно. Навіть пейзажі в творах промовляють, чи то милі автору краєвиди, авторова природа, чи вони введені в текст для отієї хрестоматійної функції «підкреслювати», «розряджувати», «розбивати». Письменник міг бути й вельми «ідейним», тобто, щиро вірити в соціалістичну ідею, але віддано любити свій край. І навпаки (що значно рідше). Ідеться не тільки про Малишка, Сосюру, Рильського, Тичину, Тютюнника, Земляка, Близнеця, а й про Панча, Минка, Швеця, Дімарова, Підсуху, Шумила й багатьох інших, чого таки не можна сказати про І. Ле, Собка, Смолича, Нагнибіду та ще декого. А може, і в когось із них те почуття завалив надто важкий пласт?

У ЦК ЛКСМУ працював Борис Харчук. Рідна Волинь загніздилася в його душі навічно, вона була для нього мірою речей і людей, ми це бачили, відчували й не вельми крилися від нього з редакційними планами. Як автор, він розпочав у «Дніпрі» з повісті «Йосип з гроша здачі», а потім була багатотомна «Волинь», інші твори. Він таки виріс у «Дніпрі». Серйозний, задивлений у себе, працював ґрунтовно, неквапливо – наче зруб ставив. Глибину болю за народ одразу вгадав у ньому