Шолохов Михайло - Тихий Дін. Книга перша, Шолохов Михайло

Ескадрон, в якому служив Микола Ростов, іде в атаку і Ростов у думці визначає цю смугу. Мені особливо яскраво згадалось сьогодні це місце романа тому,,що сьогодні на світанку ми атакували німецьких ґусарів. Зранку їх частини, прекрасно підсилені артилерією, тіснили нашу піхоту. Я бачив, як наші салдати, здається, 241 і 273-й піхотні полки, — панічно тікали. Вони були буквально деморалізовані в наслідок невдалого наступу, коли два полки без підтримки артилерії пішли в наступ і їх було збито вогнем ворога і знищено мало— не на третину всього складу. Нашу піхоту переслідували німецькі гусари. Отоді і ввели в бій наш полк, що стояв у резерві на лісній просіці. От як пригадую я цю сутичку. Ми вийшли з села Тишвичі о третій годині вранці. Гусла досвітня темрява. Гостро пахло хвоєю і вівсами. Полк ішов, розбитий на сотні. З путівця звернули ліворуч і пішли хлібами. Коні йшли по-прискуючи, копитами збиваючи рясну росу з вівсів.

Прохолодно навіть і в шинелі. Полк довго тягали по полі, і тільки через годину із штабу полку прискакав офіцер, дав нак з командирові. Наш дідуган незадоволеним голосом передав команду, і полк, під прямим кутом, звернув до лісу. Ми в чотових колонах тиснулись на вузькій просіці. Десь ліворуч від нас ішов бій. З вибухів чути було, що діяли чимало німецьких батарей. Звуки пострілів коливались: —здавалось, що над нами горить ця пахуча хвоя. Ми були слухачами до сходу сонця. Потім протремтіло "ура", мляве, нужденне таке, не соковите, і — тиша, пойнята чистою роботою кулеметів. Цієї хцилини так безладно купчилися думки; одиноке, що я уявляв під ту мить до гострого болю чітко й виразно, — це багатообразне лице нашої піхоти, що йде в наступ розстрільнями.

Я бачив, як топчуть осінню землю мішкуваті сірі постаті, в плискатих захисних кашкетах, у грубих, нижче ко~ ліна, салдатських чоботях, і чув виразний хрупкуватий смішок німецьких кулеметів, що переробляли цих живих пітних людей на трупи. Два полки було зметено і вони тікали, кидаючи зброю. На їх плечах ішов полк німецьких гусарів. Ми опинились у них на крилі, на віддалі 300 або Ц менше сажнів. Команда. Шикуємось моментально. Чую одним-одне, холодне, що мов вудила здержує: "Марш-марш" —і летимо. Вуха мого коня прищуплені так щільно, що здається, рукою їх не відірвеш. Оглядаюсь—ззаду командир полку і два офіцери.

От вона, смуга, що розділяє живих і мертвих. От воно* велике безумство!

Гусари мнуть свої поламані лави і повертають назад. Перед моїми очима сотник Чернецов зарубав німецького гусара. Бачив, як один козак шостої сотні, доганяючи німця, знетямившись, рубав його коня по крупі; злітаючи, шабля шматувала шкуру... Ні, це неможливо. Цьому назви немає. Після того, як повернулись, бачив обличчя Чернєцова—зосереджене, стримано-веселе, — за преферансом сидить, а не на сідлі, після вбивства людини. Далеко піде сотник Чернецов. Здібний.

і

4 вересня.

Ми на відпочинку. До фронту стягується четверта дивизія другого корпусу. Стоїмо в містечку Кобилине. Сьогодні вранці через містечко форсованим маршем пройшли частини одинадцятої кавалерійської дивізії і уральські козаки. На заході ідуть бої. Безперервний гук. По обіді ходив до шпиталю. При мені прибув транспорт з пораненими. Санітари, розвантажуючи одну чотириколку, пбсміхаються. Підходжу. Рябий, високий салдат, охаючи і всміхаючись, злазить за допомогою санітара. "От, козачок, — каже він, адресуючись до мене, — всипали мені гороху в гепу. Чотири картечини дістав". Санітар питає: "Ззаду розірвався гарма-тень?"-"Де там ззаду, я сам задки наступав". З халупи вийшла сестра-жалібниця. Схожість з Лисаветою надзвичайна. Такі ж очі, овал обличчя, ніс, волосся. Навіть голос схожий. Чи це мені так здається? Тепер я либонь у кожній знаходитиму схожість з нею...

5 вересня.

Добу годували коні на конов'язах. А зараз знову туди. Фізично я розбитий. Сурмач сурмить сідлати. От у кого зараз я з насолодою вистрелив би".

Григорія Мелехова командир сотні послав для зв'язку з штабом полку. Проїжджаючи місце недавніх боїв, він побачив

V

коло самого шосе забитого козака. Він лежав, притиснувши біляву голову до пощербленого кінськими копитами грузу шосе. Григорій зліз і, затискаючи ніс (від мертвого тхнуло густо-солодким трупним запахом), обшукав його. В кишені шаравар знайшов цю книжку, недогризок хемічного олівця і гаманець. Зняв ладівницю і мельки оглянув бліде вогке обличчя, що вже почало розкладатись. На скронях і коло перенісся воно мокро оксамитово чорніло, на чолі в косій зморшці мертвого зосередженого роздуму темнів порох.

Григорій накрив обличчя вбитого батистовою, знайденою в кишені хазяїна хусткою і поїхав до штабу, інколи оглядаючись. Книжку передав у штабі писарям, і ті, гуртом перечитуючи її, посміялись з чужого коротенького життя з його земними пристрастями.

1

) Лунки—— випас для коней.

2

Згодом з цього зробили подвиг. Крючков, улюбленець .командира сотні, на його реляцію дістав Георгія. Товариші його зосталися в тіні. Героя відіслали до штабу дивізії, де він тинявся до кінця війни, діставши й Інші три хрести за те, що з Петербургу та Москви на нього приїздили дивитись впливові дами та офіцери. Дами ахали, дами частували донського козака дорогими цигарками й солодощами, а він спочатку крив їх тисячним матюком, а потім під благодійним впливом штабних підлабузників з офіцерськими наплічниками, зробив з цього прибуткову професію: розказував про "подвиг", згущуючи фарби до чорноти, брехав, совісти не питаючись, а дами не тямилися від цього, з захопленням дивились на таранкувате розбишацьке обличчя козака-героя. Всім було гарно і приємно.

Приїздцв до ставки цар, і Крючкова возили йому на показ.

XII

11-та кавалерійська дивизія після здобуття Лешнюва з боєм пройшла через Станиславчик, Радзівілів, Броди і 15 серпня стала близько міста Кам'янка-Струмилове. Позаду йшла армія, зосереджувались на важливих стратегічних ділянках піхотні частини, копичились на вузлах штаби й обози. Від Балтики смертельним джгутом розтягався фронт. У штабах розробляли пляни широкого наступу, цад мапами гнули спини генерали, мчали, розвозячи бойові накази, ординарці, сотні тисяч салдатів ішли на смерть...

Розвідки доносили, що до міста стягуються великі кавалерійські сили ворога. В перелісках коло шляхів вибухали сутички, козацькі роз'їзди натрапляли на ворожі розвідки.

Мелехов Григорій всі дні походу, після того, як розлучився з братом, намагався і не міг знайти в душі точку підпори, щоб край покласти болісним роздумам і повернути собі колишній рівний настрій. З останньою маршовою сотнею влили до полку козаків третьої черги. Один з них, козак станиці Казанської, Олекса Урюпін, потрапив до одної чоти з Григорієм. Був Урюпін високий сутулий, з висунутою вперед нижньою щелепою і калмицькими кісками вусів; веселі, безстрашні очі його все сміялися, не потураючи на вік, світив він лисиною, тільки по боках оголеного Гулясто-опуклого черепа кущилось рідке русяве волосся. З першого ж дня пришпилили козаки йому прикладку "Чубатий". Під Бродами, після бою, полк відпочивав добу. Григорій стояв з Чубатим в одній, халупі. Вони розговорились:

— Ти, Мелехів, якийсь линялий.

— Як линялий?—спохмурів Григорій.

— Кволий, немов хворий, — пояснив Чубатий. Вони годували на конов'язі коні, курили, притулившись до замшілого похилого парканчика. Вулицею по чотири вряд ішли гусари,, під парканами валялись неприбрані трупи (витісняючи австрійців, бились на вулицях передмістя), чадний димок со-чився з-під руїн спаленої синагоги Велику руїну, відразливу пустку, являло місто цієї надвечірньої пишно розшитої барвами години.

— Здоровий я,—не дивлячись на Чубатого, сплюнув Григорій.

— Брешеш! Бачу.

— Чого бачиш?

— Торопієш, сапатий? Смерти боїшся?

— Дурний ти,—зневажливо сказав Григорій і мружачись оглянув нігті.

— Скажи: вбив ти чоловіка?—вирубаючи кожне слово, питав Чубатий, допитливо вдивляючись в обличчя Григорія.

— Вбив. Ну? ,

— Мліє душа?

. — Мліє?—посміхнувся Григорій.

Чубатий вихопив з піхов шаблю.

— Хочеіп, голову зрубаю?

— Далі?

— Уб'ю і не зідхну, — немає в мене жалю. — Очі Чубатого сміялись, але Григорій з голоса, з хижого трепету ніздрів пізнав, що говорить він серйозно.

— Дикий ти і дивак,—сказав Григорій, уважно оглядаючи обличчя Чубатого.

— В тебе серце шупле. А бакланівський удар знаєш? Диви!

Чубатий вибрав у палісаднику престару березку, пішов

просто на неї, горблячись, націляючись очима. Його довгі, жилаві, непомірно широкі в п'ястях руки висіли непорушно.

— Диви!

Він поволі заносив шаблю і, присідаючи, враз із страшною силою кинув косий помах. Березка, стята на два аршини від прикорня, падала, чіпляючись гілками за голі рами вікон, дряпаючи стіну будинку.

— Бачив? Учись. Бакланов отаман був, чув? Шабля в нього була, на кінці живосрібло залите, підносити важко її, а рубоне коня—надвоє! Отож!

Григорій довго не міг засвоїти складну техніку удару.

— Дужий ти, а рубати дурень. Ось як треба,—вчив Чубатий, і шабля його в косому зльоті разила ціль з страшелез-ною силою.

— Людину рубай сміливо. М'яка вона, людина, як тісто,— навчав Чубатий, сміючись очима. — Ти не думай, як і що. Ти — козак, твоє діло — рубати не питаючи. В бою вбити ворога — святе діло, за кожного убитого скидає тобі бог і ріх, як і за гадюку. Тварину без потреби не можна губити, — теля, скажімо, або ще що, — а людину нищи. Погана вона, людина... Нечисть, смердить на землі, живе, мов би гриб* поганка.

На заперечення Григорієві він насупився і вперто замовк.

Григорій із здивованням помічав, що Чубатого безпричинно бояться всі коні. Коли підходив він до конов'язі,—коні щулили вуха, збиваючись в одну купу, мов би звір ішов до них, а не людина.

Під Станиславчиком сотня, наступаючи на лісистій і грузькій місцевості мусіла спішитись. Коноводи брали коні і від'їжджали в долинку під захист. Чубатому випало коноводити, але він відмовився категорично.

— Урюпін, ти чого, суче вим'я,'виколошуєшся? Чому не береш коні? — налетів на нього чотовий урядник.

— Вони мене бояться. їйбогу!—запевнював той, таячи постійний смішок в очах. Він ніколи не був коноводом, із своїм конем поводився ласкаво, плекав його дбайливо, але завжди помічав Григорій, що скоро хазяїн підходив до нього, за звичкою не рухаючи притиснутими до стегон руками, по спині коня хвилею ішов дріж; кінь непокоївся.

— Ти скажи, угоднику, чого тебе коні полохаються?— спитав якось Григорій.

— Хто зна,—знизав Чубатий плечима,—я їх жалію.

— П'яних з духу чують, бояться, а ти тверезий.

— В мене серце тверде, вони чують.

— Вовче в тебе серце, а мо' й ніякого немає, камінчик замість нього закладено.

— Може бути,—охоче погоджувався Чубатий.

Під містом Кам'янка-Струмилове вся 3-я чота з чотовим офіцером виїхала в рекогносцировку: напередодні чех-пере-кинчик оповістив— командування про дисльокацію австрійських частин і передбачуваний контр-наступ по лінії Горші-Став-ницький,—треба було весь час спостерігати дорогу, якою передбачали пересування ворожих частин; для цього чотовий офіцер залишив на узліссі чотирьох козаків з чотовим урядником, а з рештою поїхав до черепичних дахів якогось висілка, що виднівся за узгір'ям.

На узліссі, коло старої шпичастої каплички з іржавим розп'яттям, залишилися Григорій Мелехов, урядник, козак з молодих Силантьєв, Чубатий і Михась Кошовий.

— Спішуйся, хлопці,—наказав урядник.—Кошовий, одведи коні он за ці сосни,—так, он за ці, що буйніші.

Козаки лежали під поламаною засохлою сосною, курили; урядник очей не відривав від бінокля.