Джек Лондон - Серця трьох, Джек Лондон

Надворі біля входу в печеру, крім невеличкого струмка, що витікав з-під скелі, не було жодних ознак трагічних подій, які відбувалися всередині гори. Генрі й Рікардо, підійшовши до скелі, помітили цей струмок, і Генрі сказав:

- Це щось нове. Тут не було ніякої річки, коли я йшов звідси. Тут був вхід у печеру,- за хвилину промовив він, оглядаючи брили, що нападали згори.- Тепер тут немає ніякого входу. Дивно, куди ж це всі вони заподілися?

У відповідь бурхливий ручай виніс із-за скелі тіло людини. Генрі й Рікардо підбігли до нього й витягли на берег. Пізнавши в ньому жерця, Генрі поклав тіло долілиць, присів поруч і заходився відтрушувати його, як звичайно відтрушують потопельників.

Минуло хвилин десять, поки старий виявив перші ознаки життя, а ще за десять хвилин він розплющив очі й без тями розглянувся.

- Де вони? - спитав Генрі.

Старий жрець почав мимрити щось мовою майя. Генрі ще раз добре поторсав його.

- Нема, нікого нема,- пояснив жрець по-іспанському.

- Кого нема? - спитав Генрі і знову труснув старого.

- Мого сина! Його поглинула Чіа. Чіа поглинула мого сина так само, як поглинула вона їх, усіх.

- Кого це усіх?

Старого ще раз довелось труснути.

- Багатого молодого грінго, що визволив мого сина; ворога молодого багатого грінго, якого зовуть Торес, і молоду жінку з Солано, що була причиною всього. Я ж казав вам, що їй не слід було їхати. Жінка - то нещастя в чоловічих справах. Через неї Чіа розсердилася. Вона також жінка. Язик Чіа - ядуча гадюка. Своїм язиком Чіа вжалила й поглинула мого сина, а гора викинула на нас цілий океан там, у печері. І всі померли, всіх поглинула Чіа. Ой, леле мені! Лишенько всім, хто захоче забрати священні скарби богів майя!

Генрі та Рікардо стояли між пінявим потоком, що витікав із скелі, та купою заваленого каміння і намагалися швидко обміркувати, що їм робити далі. Поряд лежав крижем на землі старий жрець, стогнав, корчився з муки й молився. Добре попотрусивши старого, щоб він прийшов до тями, Генрі пощастило витягти з нього доволі плутані відомості про події в печері.

- Гадюка вкусила тільки його сина, і лише той і впав у провалля,- з полегкістю мовив Генрі.

- Авжеж,- сказав Рікардо.- Він, виходить, бачив, що інші тільки вимокли.

- І тепер, мабуть, сидять в якійсь печері, куди не сягає вода,- закінчив Генрі.- Якби ми могли розкидати це каміння, вода вийшла б із печери. Якщо вони живі, то витримають ще багато днів. Вмирають швидко тільки без води. А в них її, напевно, більше, ніж треба. Без їжі вони проживуть довгий час. Дивно мені тільки, яким побитом опинився там і Торес.

- А чи то не він наслав на нас кару? - висловив здогад Рікардо.

Але Генрі не доскіпувався далі.

- В усякому разі,- сказав він,- не в тому річ. Головне - це добутися до печери, поки вони ще живі. Ми самі не подолаємо цих брил. Якби в нас було з півсотні чоловік, що працювали б удень і вночі, ми б розчистили вхід за два дні. Отже, головне - знайти людей. Ось про це ми й мусимо подбати. Я візьму одного мула, поїду до кару й обіцятиму їм усе, що містить у собі одна з чекових книжок Френка, якщо вони погодяться допомагати нам. Якщо там нічого не вийде, я дістану людей у Сан-Антоніо. І треба поспішати. Тим часом ви можете розчистити дорогу й привести сюди всіх мулів, пеонів і отаборитись. І прислухайтесь увесь час до скелі, може, вони стуком сповістять про себе.

Генрі в’їхав у селище кару проти волі свого мула й на превелике диво всіх мешканців, що вражено дивились, як в їхній фортеці з’явився один із тих, кого вони нещодавно хотіли знищити. Сидячи навпочіпки біля своїх дверей і знічев’я гріючись на сонці, вони під сонливою байдужістю ховали своє здивування перед цим зважливцем, що сам-один з’явився серед них і мало не наступав їм на ноги. Як це й завжди буває, сміливість білої людини ошелешила диких кару. Тільки вища істота,- до іншого їхній слабкий розум не міг додуматись,- тільки непереможна істота, озброєна понадприродною силою, може насмілитися вдертись в їхній табір, у саму гущавину недругів, та ще й на такому стомленому й вередливому мулові.

Вони розмовляли каліченою іспанською мовою, і Генрі їх розумів, а вони зі свого боку - розуміли його іспанську мову. І проте його оповідання про нещастя в священній горі аж ніяк не вплинуло на них. Байдуже знизуючи плечима, вони вислухали його пропозицію допомогти йому й обіцянку добре заплатити за роботу.

- Якщо гора поглинула грінго, значить, така була воля божа... І хто ми такі, щоб ставати між богом і його волею? - відмовили вони.- Щоправда, ми люди незаможні, але ми не збираємось працювати ні для кого, а воювати проти бога й поготів. Адже винні самі грінго. Це ж бо не їхня земля. Чого їх принесло в наші гори? Нехай самі й дають собі раду, коли посварилися з богом. А в нас досить і свого клопоту, хоч би зі своїми вередливими жінками.

Час сієсти давно вже минув, коли Генрі, змінивши двох мулів, на третьому, найноровистішому, в’їхав у Сан-Антоніо. На головній вулиці, на півдорозі між судом і в’язницею, він побачив начальника поліції та маленького товстого суддю в супроводі десятка поліцаїв і двох нещасних пеонів, що втекли з плантації в Сантосі. Генрі спинив мула і вдався до начальника поліції й судді зі своїм проханням. Поки він оповідав, що сталося, начальник поліції підморгнув судді, якого він сам поставив і який був відданий йому і тілом, і душею.

- Аякже, ми, безперечно, допоможемо вам,- потягаючись і позіхаючи сказав він, коли Генрі скінчив.

- А коли можемо ми дістати людей і рушати? - нетерпляче спитав Генрі.

- Щодо цього, то ми тепер якраз дуже зайняті, правда, пане суддя? - нахабно відповів начальник поліції.

- Так, ми дуже зайняті,- позіхнув суддя просто в обличчя Генрі.

- І будемо зайняті ще деякий