Герман Мелвілл - Мобі Дік, Герман Мелвілл

можна кріпити марсель-фали. Замолоду Дагу самохіть найнявся на китобійне судно, що запливло до відлюдної затоки на його рідному узбережжі. За весь свій вік він не бував ніде в світі, крім своєї Африки, Нентакіту та ще далеких поганських гаваней, куди найчастіше заходять китобійні судна. Вже багато років він прожив геройським життям китобоя на палубі кораблів, власники яких добирали екіпажі надзвичайно ретельно; тому Дагу зберіг усі свої варварські чесноти й ходив по палубі прямий та високий, мов жирафа, в усій величі своїх шести з половиною футів. Хто знизу вгору дивився на нього, той почував якесь фізичне приниження, і біла людина, стоячи поряд нього, скидалася на білий прапор, піднятий фортецею, що просить замирення. За кумедним збігом, цей величний негр був зброєносцем малого Фласка, що здавався поруч з ним шаховим пішаком. Що ж до решти екіпажу «Пеквода», то тут слід врахувати таке: серед багатьох тисяч матросів, які служать у американському китобійному флоті, нема й половини американців родом, хоч майже всі командири там - таки американці. Тобто в китобійному флоті Америки справа стоїть так само, як і у військовому та торговельному або ж як у американській армії чи в тих інженерних загонах, що споруджують у Америці залізниці й канали. Так само, кажу я, бо в усіх цих випадках американський народ дає розумні голови, а решта світу - в не меншому достатку - робочі руки. Немало цих матросів-китобоїв родом з Азорських островів, куди нерідко заходять під час плавання нентакітські судна, щоб поповнити команду сміливими жителями цих скелястих берегів. Отак китобійні кораблі з Гулля чи Лондона, вирушаючи на промисел у гренландські води, заходять на Шетландські острови добрати там екіпаж до повного складу. А вертаючись до Англії, завозять тих людей додому. Не знаю, чого воно так, але найкращі китобої, здається, виходять з остров’ян. І на «Пекводі» теж були майже самі остров’яни, «ізоляціоністи», як я ще назвав би їх; вони, ці «ізоляціоністи», не визнають спільного для всіх людей континенту, кожен з них живе на своєму власному, осібному. Проте коли їх об’єднала одна палуба, яка федерація «ізоляціоністів» вийшла з них! Справжня депутація Анахарсіса Клоотса 38 з усіх островів моря, з усіх кінців землі супроводила на «Пекводі» капітана Ахава, що прагнув викликати на бій усі кривди світу; небагато їх вернулося з того бою… Маленький чорношкірий Піп… о, він не вернувся! Бідолашне хлоп’я з Алабами! Незабаром ми побачимо його на баку похмурого «Пеквода», почуємо, як він вибиває в свій бубон, ніби провіщаючи ту вічність, коли, покликаний на великий ют у високостях, він попаде до ангельського оркестру і там у славі знов битиме в свій бубон! Тут його називали боягузом, там вітатимуть, як героя!

 

28
АХАВ

 

 

Ще кілька днів по тому, як ми покинули Нентакіт, капітан Ахав не показувався на палубі. Його помічники чергувались на вахтах, і з усього здавалося, ніби вони - єдині командири на судні; тільки інколи вони вибігали з капітанової каюти з такими несподіваними й владними наказами, що неважко було зрозуміти; вони лише заступають справжнього командира. Так, їхній найвищий володар і диктатор був тут, хоча досі неприступний для очей тих, кому не дозволялося заходити в святилище капітанської каюти.

Щоразу, скінчивши вахту внизу й піднявшись на палубу, я насамперед поглядав на корму: ану ж там уже з’явилося незнайоме обличчя. Бо первісний невиразний неспокій від думки про невідомого капітана тепер, у морській самотині, переродився мало не в душевне сум’яття. І це сум’яття інколи дивним чином ще посилювали мимовільні згадки про диявольські нісенітниці, які наплів мені обшарпаний Ілайджа. Ті згадки верталися до мене так настирливо, що доти я й не повірив би. І я нізащо не міг відігнати їх, хоч інколи майже ладен був сміятися з тої урочистої бредні химерного портового пророка. Та хоч який неспокій а чи лихі передчуття - назвімо це так - володіли мною, проте щоразу, оглядівшись по судну, я бачив, що живити такі почуття - безглуздо. Бо хоч увесь екіпаж «Пеквода» (а надто гарпунники) був куди більш варварським, диким і різномастим, ніж будь-яка сумирна команда торговельного судна, з якою я мав нагоду познайомитись раніше, однак я приписував це - і слушно приписував - несамовитій неповторності того вікінгівського ремесла, в яке я так на одчай душі впрігся. А особливо сам вигляд трьох командирів судна, трьох помічників капітана був ніби свідомо розрахований на те, щоб розганяти всі невиразні страхи й навіювати бадьорість та впевненість у щасливому перебігу плавання. Бо трьох таких добрих морських командирів і таких славних людей - кожен на свій лад - навряд чи легко було б іще знайти, і всі троє були американці: один - з Нентакіту, другий - з Мартас-Віньярду, третій - з Кейп-Коду. З порту ми вийшли на різдво; спочатку стояла пронизливо холодна, арктична погода, та ми весь час утікали від неї на південь, помалу, з кожним градусом і мінутою широти зоставляючи ту немилосердну зиму з її нестерпною погодою далеко позаду. І ось одного вже не такого гнітючого, хоча ще досить сірого та похмурого ранку в ту перехідну пору, коли «Пеквод», гнаний попутним вітром, з якоюсь меланхолійною швидкістю стрибав по хвилях, мстиво розтинаючи їх, я на поклик вахтового командира вийшов на палубу, глянув, як звичайно, в бік гакаборту - і по мені перебіг дрож віщого передчуття. Дійсність перевершила сподівання: на юті стояв капітан Ахав.

На ньому не видно було й знаку тілесної недуги, хай навіть уже минулої. Він мав вигляд людини, засудженої до спалення живцем і знятої з вогнища в останню мить, коли полум’я вже облизало все її тіло, одначе не спалило його, не обпекло, не забрало й крихти з його тужавої, дозрілої моці. Вся його висока й плечиста постать була немов вилита з суцільної бронзи і дістала вже остаточну, незмінну форму, як Персей роботи Бенвенуто Челліні. 39 Вибігаючи з-під сивої чуприни, по його темній від засмаги щоці й шиї тяглась вузенька мертвотно-бліда смужка, наче пруг від дубця, і зникала під коміром. Вона нагадувала мені прямовисний слід, що його часом лишає блискавка на стрункому стовбурі могутнього дерева, не зламавши жодної галузки, але пронизавши все дерево, проривши в корі борозну від вершини аж до коріння й зоставивши лісового велетня живого й зеленого, тільки позначеного її