Ігор Маркович Росоховатський - Можливість відповіді, Ігор Маркович Росоховатський

Кілька хвилин минають у мовчанні. Кожен намагається осмислити прочитане.

— Якщо вірити написаному, то ми потрапили в музей історії, — каже Арнольд. — Але що означають заключні слова: “Пройдеш із століття в століття, щоб остаточно пізнати себе”?

— Виходить, усе, що ми пережили там, схоже на сон? — питає Тамара, з полегкістю зітхаючи. — Гіпнотичний сон на майданчику з різнокольорових плиток?

— Це схоже на навчання під час сну, — здогадується Павло. — Ми діставали інформацію під час сну…

— І в уяві діяли згідно з цією інформацією та своєю вдачею, — підхоплює Марко. — Це історичний музей-школа. — Ми потрапляли в епохи й ситуації відповідно до своїх, інколи неусвідомлених прагнень…

Ариольд: “Людина часто бачить уві сні те, що живе в її підсвідомості, здійснює те, на що в реальному житті ніколи не наважилася б. А в цьому штучно викликаному напівсні я цілком розкрився і побачив такі риси, які майже не виявлялись, але жили в мені в зародковому стані. Тепер я знаю, чого треба позбуватися”.

Павло: “Отже, насправді не було ні Асунди, ні дітей, ні землетрусу. Але тепер я розумію, що людству не загрожує спокій і бездіяльність. Я знаю про боротьбу, якій немає кінця…”

— Цікаво було б довідатися, як влаштовано цей музей-школу, — каже Марко.

— Як же ти довідаєшся? — питає Арнольд.

— Ми підемо до того будинку в лісі.

— Знову до куаплафрів? — лячно давиться на нього Тамара.

— Так, — ствердно киває головою Марко.

Земляни йшли лісом, розповідаючи одне одному про те, що побачили й пережили в музеї. Кожен хотів, щоб його вислухав Марко.

“Чому після музею Марко став нашим ватажком? — думав Павло. — І ніхто не суперечив, навіть Арнольд. Чому на цій планеті він став найголовнішим і найнеобхіднішим з усіх нас? А на Землі? Мабуть, там теж… Такі, як він…”

— Дивіться! — крикнула Тамара, показуючи вгору.

Високо над ними кружляв величезний птах. Він почав знижуватися.

— Це куаплафр, — сказав Павло.

“Велетень” опустився й привітав землян символічним жестом. Він обвів руками навколо себе, неначе обіймаючи ліс, небо, гори, а потім торкнувся своєї голови. Земляни почули його слова й зрозуміли, що означає цей жест:

“Планета — в мені. Тільки в моїй свідомості світ набуває сенсу”.

Марк голосно сказав:

— Тепер ми знаємо, що слово “куаплафр” означає — той, хто створює себе!

Земляни почули відповідь:

“Ви теж куаплафри!”

“Мабуть, він має рацію, — подумав Павло. — Ми теж — куаплафри”.

“Зараз у нас на планеті відбувається Велика Революція — докорінна перебудова людського організму, — почули земляни слова куаплафра. — Я — один із перших, хто відтворив себе в досконалішій формі. Цей процес триватиме вічно…”

Тамара згадала про “язика”, якого вони “рятували”. “Так ось чому він так спокійно говорив про своє зникнення в будинку, який вони вважали табором смерті. Виходить, він щезав, щоб знову воскреснути? Чи так воно насправді?”

Павло уважно слухав куаплафра. Щось у його інтонації здавалося йому дуже знайомим. Він напружував свою пам’ять, силкуючись згадати. Потім помітив, що й Арнольд, і Марко теж перебувають у такому ж стані.

“Чи згодні ви піти до Палацу перевтілення?” — запитав куаплафр.

“Він міг би наказати або примусити, однак питає в нас згоди, — подумав Арнольд. — Та, мабуть, це закономірно для таких істот, як вони”.

Біля входу до напівпрозорої будівлі, як і раніше, стояли “пуголовки”. Вони вітали землян тими ж символічними жестами, що й куаплафр.

Марк не втримався:

— І це їх ми збиралися підняти на боротьбу. А вони, очевидно, набагато розумніші від нас…

Земляни зупинилися на порозі лабораторії. Крізь оглядові віконця можна було зазирнути всередину. В одній з лабораторій бурхали енергетичні смерчі, спалахували блискавки.

“Організми обробляються ритмами енергетичних полів та хімічними препаратами, — розповідав куаплафр. — Отже, змінюється порядок чергування окремих ланок спадкового малюнка, структура живої тканини. Знищуються шлунок і кишечник — цей малопродуктивний апарат. Замість нього в сусідній лабораторії ставлять батареї Сімейра, які допомагають засвоювати величезну кількість енергії безпосередньо з навколишнього середовища…”

Тамара скривилася. Все це нагадувало їй складальний цех. Але тут складали людей. Думка ця глибоко вразила її, весь процес видався їй блюзнірським. Вона здивувалася, побачивши незворушне обличчя Марка і майже спокійне — Павлове. Тієї ж миті куаплафр звернувся до неї.

“Коли людину створює природа, причому не завжди досконало, — це тобі не здається блюзнірством? Чому тебе обурює те, що людина сама створює себе?”

Куаплафр вів землян з однієї кімнати до іншої. Він показував лабораторії, де людина-ембріон обростала новими органами чуття: ультразвуковим слухом, універсальними макро- і мікроскопічним зором, хімічними аналізаторами, різними енергетичними лічильниками, приймачами якнайтонших коливань. Куаплафр показав ділянки, де добудовувалася нервова система й мозок, створювалися нові сигнальні системи. Так “пуголовок” ставав куаплафром. Він міг вбирати в себе величезні порції енергії і потім використовувати її для роботи, для перебудови навколишнього світу. Його світосприймання розширювалося в мільйони разів, і в стільки ж разів розширювався внутрішній світ, ставав незмірно багатший і різноманітніший.

“Різниця більша, ніж між людиною і мурашкою, — думав Марко. — Я б хотів на секунду зазнати тих радощів, що доступні куаплафрам. Але яким жалюгідним видалося б усе моє попереднє життя! Я вже не міг би повернутися до нього… Ембріон…”

Із задуми Марка вивело запитання куаплафра: “Чи здогадалися ви нарешті, що сталося з вашим “язиком”, де його треба шукати?”

Слова ще гриміли у вухах, мов грім після блискавки. Але в пам’яті Марка вона сяйнула вдруге, і