Микола Олександрович Дашкієв - “Галатея” (укр.), Микола Олександрович Дашкієв

— Ну, і…

— Ваш попередник — збожеволів. Правда, згодом його вилікували, проте факт лишається фактом. Я міг би зараз не згадувати про це, тим паче, що електронний мозок машини перебудовано докорінним чином, але я хочу повної ясності у взаєминах. Бізнес є бізнес: великі гроші платять за великий риск. Мені ви потрібні лише в тому разі, якщо підете на риск цілком свідомо і підпишете відповідну угоду.

— Гм, так…

Борисові стало моторошно, немов на хисткій кладці над проваллям. Він заздалегідь привчив себе до думки, що майбутнє випробовування вимагатиме надлюдського напруження, хоробрості й рішучості… Подорож у розжарені надра Землі на кібернетичному підземоході?.. Двобій з крижаними хуртовинами Антарктиди?.. Мозок не знав, що й думати, але прагнув одного: коли вже судилося гинути — то хоча б у момент найзапеклішої боротьби… А тут ідеться зовсім не про життя і смерть, а про можливість стати твариною в людській подобі.

“Ні! — зойкнув мозок. — Ні в якому разі! Краще смерть!”

— Я згодний! — сухо сказав Коровій. — Божевільний не усвідомлює свого стану, отже й трагедії ніякої не буде… Скільки?

— Двадцять тисяч доларів одноразово, і щодня по сто протягом місяця — за участь в експериментах.

— Гаразд. Складайте угоду.

— Складена. Треба тільки підписати… — Хілл узяв зі столу аркуші паперу, подав Коровіну. — Перечитайте якнайуважніше. Всі непорозуміння краще усунути зараз.

— Так.

Борис ще раз зважив: двадцять три тисячі за місяць, справді, варті риску. Однак чи не прослизнула в текст якась хитра заковика, через яку одержиш не зиск, а клопіт? Ні, все гаразд. Угода стисла, чітка, не дає підстав для різнотлумачень.

— Що таке “віброзонд”, містер Хілл?

— Платино-іридієвий електрод, який будуть вводити в ваш мозок крізь кістки черепа.

— Це боляче?

— Як легенький укол голкою.

— Це безпечно?

— Абсолютно. Перечитайте пункт восьмий, там якраз сказано, що ми несемо повну відповідальність за всі інструментальні втручання у ваш організм.

— Гаразд… — Коровін видобув авторучку, підписав обидва примірники угоди. — Коли ми почнемо?

— Завтра о дев’ятій ранку. Тільки прошу: не зловживайте алкоголем. Зо два коктейлі — не більше. У вас мусить бути ясна свідомість.

— Звичайно.

Борис навіть сам дивувався з свого спокою та розсудливості. Наче й не він щойно підписав оту смертельно небезпечну угоду, наче не він зазнав казкового перетворення з жалюгідного злидаря на шановану людину з чековою книжкою в кишені. Думалося, що варто, мабуть, почати свій власний бізнес: заснувати невеличку радіомайстерню чи придбати гараж. Або зважитись на біржові спекуляції, — адже іншим щастить?.. А насамперед треба підшукати затишну квартиру з пухкенькою служницею…

Але ні, це був не спокій, а граничне перенапруження всіх внутрішніх сил. Щойно Борис Коровін випив келих коктейлю, як на нього задушливою хвилею поповз безнадійний розпач. Який там гараж, яка там служниця?! За місяць, а то й раніше, йому буде цілком байдуже, хто і що навколо нього, — адже він власноручно продав найдорожче, що є в людини, — свідомість! Та ще й за якісь жалюгідні двадцять три тисячі доларів!.. Кому вони лишаться, коли містера Керроуна потягнуть до божевільні?!

— Бармен — віскі!

— Боб, не треба… — товстунець Джо взяв його за руку, потяг до виходу.

— Облиш, мерзотнику… Я хочу впитися до нестями.

— Любенький мій, дорогенький мій… — інтонації голосу товстунця набували погрозливості. — Я теж роблю свій маленький бізнес… і не радив би тобі порушувати угоду… — блискавичним рухом пальців він стиснув зап’ястя руки Коровіна, аж той зойкнув від болю. — Між іншим, я непогано знаю джіу-джитсу.

Вовком зиркнув на нього Коровін, але промовчав. Мовчав і товстунець Джо. Аж біля самого дому він сказав:

— Вір мені, Боб, що з тобою нічого не станеться. Потримайся місяць, а коли скінчаться досліди, ми з тобою гульнемо так, що аж чортам стане моторошно!.. Якби ти тільки знав… Адже два роки тому і я отам, на Бруклінському мосту… Е, та що згадувати!

Джо подав руку на знак миру, і Борис в’яло потис її. Що ж — товстунець не винуватий. Кожен робить свій маленький бізнес. Кожен хоче жити…

Досліди, на які запродав себе Борис Коровій, — і яких він так боявся, — вразили його своєю надзвичайною прозовістю. Напівтемна кабіна, обшита звукоізоляційним матеріалом, крісло на кшталт зуболікарського та екран осцилографа над кількома рядами важельків і кнопок — оце і вся обстановка. Коли сядеш у крісло — на голову насувається щось схоже на водолазний шолом. Важельки м’яко, але владно, повертають вилиці і щелепу, аж доки зафіксують у потрібній позиції. А потім Хілл чи його помічник Ваулс промовить неголосно: “Почали!” — і можеш ти дрімати, чи пригадувати, чи мріяти — байдуже. В шоломі щось тихесенько, по-комариному, дзижчить, — аж кортить прогнати капосну комаху, що раз по раз кусає в начисто поголену голову. Але то не комар. То в живий мозок втинається віброзонд — тонший за найтоншу волосинку, неймовірно пружний і міцний монокристал платино-іридієвого сплаву. Для нього не існує перепон. Він пронизує шкіру, черепну коробку, занурюється все глибше й глибше у хитросплетення нервових кліток. Його руху навіть не помічаєш, бо сам мозок не сприймає ніяких подразнень, але на екрані осцилографа видно, як вихиляється, витанцьовує, шалено гасає яскраво-зелена химерна лінія. Про що вона розповідає? Невідомо. Клацають перемикачі, вправні руки крутять якісь важельки, натискають на якісь кнопки… І ось уже лінія загальмовує свій рух, перетворюється на мляву змійку, а та, у свою чергу, випростується в нерухому пряму лінію. Це значить, що десь там, у підземеллі, де розташована найграндіозніша електронно-обчислювальна машина світу, до-сягли резонансу струмів, і що ще одна довжелезна послідовність логічних елементів схеми готова для безпосереднього контакту з людиною.

Як він буде здійснюватись, отой контакт?.. Борис якось запитав про це містера Хілла, але той відбувся чемним жартом з простим підтекстом: