Людмила Баграт - Зло, Людмила Баграт

його електричне серце! Всі ці гвинтики і дротики. Досить! Хай тепер всі, кому я потрібна, стукають. Руки не відпадуть!

Накинувши на нічну сорочку халат, я швидко підбігла до дверей. Дзвінок несамовито волав. Я затулила вуха долонями, і, не тямлячи себе, щосили закалатала у двері:

- Припиніть! Припиніть це! Заберіть руки від кнопки, я вже тут, ТУТ!!!

Диявольська сирена замовкла. Тиша. Нарешті. Я полегшено зітхнула.

- Хто там? (ТАМ? Де ТАМ?)

Чоловічий голос. Знайомий. Створений для промов.

- Привіт, дівчинко. Це я. Відчиняй двері.

Яне? - Який Яне? Марго, отямся! Ти ж не ТУТ, ти - ТАМ. Чи навпаки? - Ні, це не Ян. Яке розчарування… - Цікаво, це його гіркий присмак ти відчуваєш зараз на своїх губах? - Глузуєш з мене? Ну-ну, не втрачай стилю. Ти мені дуже «допомагаєш».

Я притиснулася лобом до дверей.

- Костянтине, йди геть. Я не хочу тебе бачити.

В його голосі була усмішка.

- Ніби комусь важливо, чого ти хочеш. Відчиняй, я сказав!

- А я сказала: йди геть! Котись під три чорти! Ти чуєш? - Я затремтіла від гніву. (А, може, від страху?)

Костянтин знов щосили натиснув на кнопку дзвінка. Різкий звук електричним струмом пронизав тіло. Я міцно стиснула голову руками і почала озиратися в пошуках чогось тяжкого. Розбити, вщент розбити цю ієрихонську трубу! На очі попалися дверцята електролічильника. Теж варіант. Я відчинила їх і вимкнула струм, наче вирвала занадто балакучий язик. Тієї ж миті Костянтин почав бити у двері ногами. Щосили. А вона в нього була. Він сам був силою.

Двері здригалися від гучних ударів. Костянтин сміявся:

- Марго, о Боже! (Ба-бах!) Марго, відчини! (Бух!) Будь ласка, відчини! (Бах!)

Я ж (ба-бах!) виб'ю двері (гух!), потім (бах!) доведеться (бух!) знов (ба-бах!) їх (гух!) вставляти!

- Костянтине, припини! Я… я викличу міліцію!

Проте він і не думав зупинятися.

- Викликай, дівчинко! (Ба-бах!) Гарні хлопці (бух!) приїдуть (бах!) хвилин через тридцять (гу-гух!), якраз (бабах!) допоможуть (бах!) двері вставити! - Серія ударів.

Я відчинила двері. Костянтин мав вигляд чоловіка, який ще мить тому займався тяжкою, проте приємною працею. Він спокійно поправив сорочку, зняв піджак з дверей сусідньої квартири, одягнув, перевірив, чи добре сидить, і тільки потім підняв з підлоги букет вульгарних яскраво-червоних троянд. Я не стала чекати на його подальші дії, я повернулася і мовчки пішла до вітальні. Світла не було. Ти ж сама його вимкнула, пам'ятаєш?

У квартиру повільними хвилями запливали сутінки. Костянтин наздогнав мене на півдорозі, різким рухом розвернув, і не встигла я отямитися, як уже була міцно прикута до стіни кайданами його рук. Так ми й стояли: міцно притиснуті один до одного, мої руки розведені, як на розп'яття, ноги, навпаки, зведені одна до одної і захоплені у полон лабетами його ніг. Я не могла й ворухнутися, хіба що відвернути голову вбік, що й зробила. Костянтин насолоджувався своєю владою, натиском, своєю вагою на моєму тілі. Від майже абсолютної повноти нашого контакту я відчувала фізичний біль, він - насолоду. Його ніздрі невпинно працювали, вдихаючи мій запах. Волосся, шия, плечі, груди. Дихання Костянтина було спекотним і гірким, очі палали, наче його лихоманило.

- Знаєш, як цілують янгола? Ні? - Він спробував зазирнути мені у вічі, проте я міцно замружилася. - Досить складна справа, проте яка насолода! Яка божевільна насолода! Спочатку його треба зловити, полонити, щоб він не втік від тебе, злетівши в небо. Потім припинити всі його спроби звільнитися, притиснути його своєю вагою і розіп'яти. Так, саме розіп'яти, міцно тримаючи його крила. А тоді… О, тоді починається найголовніше - самий поцілунок.

Я замотала головою, востаннє намагаючись уникнути його уст. Я ждала агресивности, звірячої грубости, болісної пристрасти, тому мене просто приголомшила раптова ніжність, з якою його губи торкалися моєї шиї. Я не хотіла його ніжности. Вона була підступною, вона затягувала мене у свої тенета, а я не хотіла втрачати волі. Чому зараз він не поводився зі мною так само брутально, як на початку? З агресивністю можна боротися, проте як опиратися ніжності? Нащо, навіщо він такий ніжний?

Костянтин відірвався від моїх губів, звільнив мої руки.

- Синців не буде, обіцяю. Я вмію поводитися з жіночою шкірою.

- Вірю. - Я потерла зап'ястки. - Як ти мене знайшов?

Він знизав плечима:

- Байдуже! У мене - свої методи. А знаєш, ти мені снилася.

Я здригнулася. Заспокойся! Звичайний комплімент з джентельменского набору.

- Щоночі снилася. Яскравіше за сни підлітка під час нічних полюцій.

Я болісно скривилася:

- Будь ласка, звільни мене від подробиць твого нічного життя!

- А що тут такого? Це цілком природно. - Він відступив від мене на крок, зміряв прискіпливим поглядом. - А ти схудла. Що, нічого не їси? Збирайся, поїдемо у ресторан, я тебе нагодую.

Я відмахнулася. - Не треба. Я не хочу.

- Як це «не хочу»? Людині треба їсти, Марго.

Я зневажливо всміхнулася.

- Костю, це ж у тебе батьківське, так? Вся ця турбота, всі ці накази… Ти асоціюєш мене зі своєю дитиною. Звідки ж тоді бажання? Невже інцест - найулюбленіша з твоїх сексуальних фантазій? Бруднувато…

Він розсміявся:

- Не ускладнюй, дівчинко. Твоя психологія занадто тонка для мене. Стосовно «брудного сексу» таку фантазію можна задовольнити в кожному домі розпусти: хлопчики, дівчатка і, взагалі, що завгодно.

- Бачу, ти - фахівець.

Він ухопив мою руку, поцілував чи вкусив - я не розібрала:

- Та й ти не схожа не початківця. Незважаючи на твою юність. Твої очі…

- Знаю. Вони старі, як гріх. - Я не стрималася і позіхнула. - Костю! Залиш мене, їдь додому, знайди собі нормальну, спокійну жінку, яка слухатиметься тебе і виконуватиме кожне твоє бажання. Буде