Юрій Оліферович Збанацький - Морська чайка

Мені й самому раптом захотілося їсти. Але я відганяв від себе те бажання. Прикордонник, стоячи на посту, ждучи появи порушника, не має права думати про їжу. В його голові повинно бути одне — дивитись, дивитись і дивитись. Пильнувати і пильнувати!

І ми пильнуємо. А порушник мов крізь землю провалився. Я розумію — Славик так просто через «кордон» не піде, це порушник хитрий і підступний, він тут знає кожну шпарку, кожний кущ. І я вирішую, що сидіти на одному місці — недоцільно. Треба шукати, треба винюхувати порушника. І я тихо наказую:

— Рекс, чуєш, Рекс?

Павлик оглядається. Очима говорить:

— Та чую ж бо! Чого тобі від мене треба?

— Шукай, Рекс! Пошукай добре в кущах та серед каміння — чи не повзе де-небудь порушник.

Рекс тихенько вискнув. «Розумію», мовляв, — і поповз із кущів.

Мов справжня вівчарка, Павлик мотався серед кущів та видивлявся і винюхував, чи не замаскувався, бува, де-небудь небезпечний чужинець.

Час минав, а порушник ніде не показувався. Я вже почав був сумніватись: а чи не подався Славик додому? Сидить десь у хаті та сміється з нас — знайшов, мовляв, дурнів! Я тут собі в холодочку вилежуюсь, а вони на сонці печуться, виглядають з моря погоди. І чим більше я про те думав, тим більше переконувався — містер Ікс такий, він здатний посміятися з нас.

Та саме в той час, коли я вже збирався вийти з своєї засідки та покликати прикордонників до «застави», несподівано загавкав Рекс. Він аж заливався, так старався подати нам звістку про те, що викрив порушника. Оглянувшись, я побачив, як вулицею до мене мчав стрілою Коська, а за ним трухикав розімлілий Асик.

Я кинувся на допомогу Рексові. В цей час почулися постріли — пах-пах! То, безумовно, стріляв порушник. Рекс затих.

Я ледве відшукав Рекса в кущах серед каміння. Він безвільно лежав на землі і хоч дивився розумними очима на мене, але мовчав, красномовно показуючи, що він став жертвою підлого шпигуна і лежить тепер забитий, нічим мені допомогти не може.

— Де він? — тихо запитав я.

І Рекс, хоч він і був уже мерцем, ледь помітним рухом вказав мені напрям, куди зник порушник.

Я обережно переслідував порушника, боячись, щоб і самому не загинути так, як оце щойно «загинув» мій вірний Рекс. За кілька хвилин до мене підбігли Коська з Асиком. З трьох боків ми оточили густі кущі ліщини, де, безумовно, засів порушник. Крок за кроком ми обережно пробиралися до кручі. І саме в той час, коли вже мали виявити «ворога», від селища почувся дзвінкий голос:

— Асик! Асик! Де ти, Асику?

Наш хоробрий Асик, який ретельно і невтомно ніс прикордонну службу, не звертаючи уваги на піт і на подряпані руки та поколоті ноги, враз на очах переродився. В одну мить він скис, осів, обважнів, гарячий погляд в очах погас, на все його тіло налягла важка втома.

— Я тут, мамо!

— Ану, йди мені зараз сюди, вреднючий хлопчисько. Я руки надірвала, в дорогу складаючись, а він десь швендяє.

— Мамо, я ж не біля моря! Я — на суші!

— Яка мені різниця — на морі чи на суші! Ти біля мене повинен сидіти, а не на морі чи на суші.

— Я зараз, мамо. Ось тільки шпигуна з хлопцями впіймаймо.

— Я тобі дам шпигуна! Я вже беру лозину.

Зітхнувши, Асик поплентався на голос матері. Ми забули й про порушника. З жалем дивились другові вслід — от іще люди! Й погратися хлопчині не дадуть.

— Але, певно, порушник не розмірковував над цими питаннями. Влучивши момент, він кинувся через «кордон» і в одну мить перебіг на «пашу територію». Першим його помітив Асик. І в ньому враз прокипувся прикордонник.

Незважаючи на маму, не дослухаючись до її вигуків та погроз, він голосно зататакав з кулемета і кинувся вслід за диверсантом.

Диверсант біг до дерев'яних сходів, намагався вибратись на високу кручу. Але не вибрався. Вже на сходах його звалили «на смерть» влучні кулі прикордонників.

Дивні люди оці дорослі! Все вони про щось говорять, говорять, все сперечаються. І головне, що сперечаються навіть тоді, коли все зрозуміло і немає про що сперечатись.

От і сьогодні. Забіг я додому пообідати. Не те щоб пообідати, а що-небудь перехопити, бо дуже їсти захотілося за час гри. Зайшли ми вдвох з Павликом — не бігти ж йому аж на гору, в будинок відпочинку? Правда, Павлик відмовлявся, перекопував, що й зовсім не хоче їсти, але хіба я не знав, що він теж був голодний, як вовк?

Павлик — хлопець стриманий і дуже соромливий. Як не кликав я його до хати — не пішов. Сів надворі в холодку від дикого винограду і не йде. Тоді я попросив бабусю, щоб вона покликала.

Бабуся накидала повну миску макаронів з сиром та маслом, — таких смачних, що просто жах! — і поставила на стіл. Тільки тоді звернулась до Павлика:

— Ну, а де тут молотник? Йди, голубе, йди, не соромся, піддай охоти нашому Данькові, бо в нього зовсім апетит пропав. Не їсть, а, мов те котеня, лиже.

Павлик почав відмовлятись:

— Та я ж недавно снідав.

— Снідав, то й добре. А тепер ходи-но та краще пообідай. Павлик виліз з винограду, мовчки зайшов на веранду та соромливо взявся за ложку.

Ох і смішний же Павлик!