Юрій Корнійович Смолич - Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

тут, у глинищах, була, звісно, зовсім не потрібна, але ж так завжди робив Нат Пінкертон, і Юра вважав це і для себе обов'язковим.

Опинившись на глинищі, просто неба, під сонцем, Юра враз зірвався і, вилискуючи п'ятами, щодуху чкурнув геть.

БІЛА КВІТКА

… Він лежав під кущем шипшини навзнаки. Одна нога була зігнута в коліні, друга випростана зовсім, руки широко розкинуті, голова назад — над оскаллям зубів гостро вгору стирчало вузьке хлопчаче підборіддя. Дикої рожі гілля схилялося низько, і величезні жовто-рожеві суцвіття барвистими гронами звисали униз немовби навмисне. Але вітер злегка колихав шипшину, і все це був не сон, а насправді. Револьвер «лефоше» був затиснутий в правій руці, хоча крові ніде видно й не було.

— Зараз прийдуть з поліції, — прошепотів хтось, — вони вже знають…

Але було так тихо, і мова звучала так чудно, що голос урвався, і хлопчик ніяково обсмикнув поли білої літньої форменки під пояском з бляхою. Всі переступили з ноги на ногу. Олівці, пера та каламарі тихо брязнули в ранцях за плечима. Було зовсім тихо, і тільки весняне птаство дзвінко гомоніло в хащах соковитої зеленої гущавини бульвару.

Хлопчаки стояли бліді, раптом схудлі й розгублені. Це був перший мертвяк, якого бачила більшість із них у своєму житті. Але ж цей мертвяк був до того ж і самогубця. А мало того — цей самогубця був усім їм відомий шкільний товариш. Його прізвище було Ржицький, і дражнили його за розірвану верхню губу Кроль. Он осторонь, спершись на стовбур молодої акації, стояв його однокласник Пашута, і тільки вчора вони поверталися з гімназії додому разом, і — це всі бачили — Кроль Пашуті позичив до ранку, тільки до ранку, французький підручник.

Хлопчаків довкола шипшини все прибувало. Було пів на дев'яту, а через бульвар ішли до гімназії всі, хто мешкав у новому місті або фільварках[120]. Уже кущ шипшини був оточений колом. Уже було щонайменше з півста хлопчаків — і дев'ятилітніх малюків, і дев'ятнадцятилітніх вусатих восьмикласників. Нові, підходячи, підплигували ззаду, намагаючись роздивитися через голови товаришів, задні натискували на передніх, передні опиналися, задкували, відштовхуючи задніх плечима, щоб не впасти на розкинуте тіло самогубці. Всі хутко дихали, але мовчали. Нарешті хтось наважився нахилитися і помацати чоло. Зразу ж він з жахом відсмикнув руку назад. Чоло було холодне як лід. А довкола був гарячий травневий ранок. Вранішня роса впала на скуйовджене волосся. Ржицький вмер ще, очевидно, вчора ввечері.

— Поліція!

Всі сахнулися в сторони, але зразу ж стямилися і зімкнули коло знов. Пристав в синьому сюртуку і двоє городовиків позаду хутко виринули з-за кущів ясмину, і з гілки, торкнутої рукавом пристава, рясним снігом посипались ніжні пелюстки.

— Попрошу разойтись! — гукав пристав ще здалеку. — Марш в гімназію.

Він сказав щось ближчому городовикові, і той, засмоктавши сюрчка і роздувши щоки, засюрчав різко, дошкульно і довго.

Але гімназисти тільки поправили ранці за плечима і нерішуче роздали коло на крок.

Пристав ввійшов у середину кола і хутко нахилився до мертвого хлопчика. Хвилину він роздивлявся, кректячи від незвички схилятись. Потім він випроставсь і закусив вус.

— Він мертвий! — сказав пристав тоном, що не припускав ні заперечень, ані сумнівів. Тоді тихо, несподіваною від його опецькуватої фігури котячою ходою, він обійшов тіло і спинився біля голови. Його погляд прикипів до правої руки мерця з затиснутим у кулаку заіржавілим револьверчиком старовинної системи «лефоше». — Це самогубство! — нарешті урочисто констатував він. Потім пристав хутко простяг руку і схопив клаптик паперу. Всі ворухнулися, і між хлопчаків перекотився невиразний шелест. Двоє городовиків стояли виструнчившись і дружно сопли. Пристав розгорнув папірець і прочитав: — «Життя набридло… К. Ржицький». Ще четверо городовиків наближалися поспішно від головної алеї.

— Попрошу разойтись! — зарепетував пристав. — И неушедшие будут немедленно доставлены к директору через полицию!..

Коло розірвалося, і хлопці відсахнулись. По одному, по двоє вони рушили від шипшини в різні боки.

Четверо городовиків ввійшли просто в юрбу і, підштрикаючи піхвами шабель, підганяли неквапних. Гімназисти розбігалися.

Двоє інших городовиків підійшли до трупа і взяли його за ноги і за плечі.

Коли вони відійшли і світло сонця знову впало на те місце, то стало видно, як глибоко прим'ято там траву. Газон зберіг ще форму тіла, як гіпсовий знімок. Тільки окремі травинки випростовувалися там і тут. По берегах великої темної плями лежали прим'яті квітки з газону — біла кашка, кульбаба і стокроть. Цілий кущ павиних вічок був розчавлений і вм'ятий в грунт.

Озираючись, гімназисти рушили в напрямі до міста. Звичайно, ідучи до гімназії вранці, жваво дебатували, хто правий і хто винний в Тріполі — турки чи італійці[121]. А також — як добре було б податися інсургентами на Балкани, до повсталих чорногорців і болгар