Юрій Корнійович Смолич - Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

болгар. — Йдеться про першу Балканську війну (1912–1913), війну держав Балканського союзу (Болгарія, Чорногорія, Греція, Сербія) проти Османської імперії, яка уярмила балканські народи. ">[122]. Сьогодні вони гомоніли схвильовано і тихо. Не чути було, про що шепотіли вони. Алея до нового мосту йшла над самісіньким урвищем, і тільки низенький живопліт оберігав пішоходів від провалля. Старезні каштани схиляли свої шати через алейку над ущелиною, хащі жовтої акації ховали їх стовбури, бузок і ясмин оточували альтанками рідкі ослони, біла акація стирчала просто з провалля, укліщившись корінням межи скель. На крайньому бескеті стояло кілька смерек. Далі вже було каміння, асфальт і перші кіоски по цей бік нового мосту. Місто плило юнакам просто назустріч. Он — ліва башта, моторошна й привабна. В її нижній залі під стелею були ще диби, в підлозі були кільця й заіржавілі ланці, а прямо з стінки стирчали людські кістки — туди, в стінку, дві сотні літ тому замуровано живцем якусь грішливу наложницю старого турецького візира. На вершку башти ріс самотній крислатий японський клен. Правої башти вже не було. На її місці височіли три величезні — що й звідси, через провалля, можна було вчитати, — кольористі реклами: «Біоскоп Люкс», «Ілюзіон Маяк» і «Синематограф бр. Пате».

На передмісті юрбу старших гімназистів зустріли веселі й закличні вигуки квітникарок. Вони простягали назустріч цілі кошики останнього вже перського бузку, великі букети пізніх тюльпанів, невеличкі бутоньєрки з перших червоних троянд. Квітникарки струшували букети просто перед обличчям жаданих покупців, і дрібні, як паморозь, крапельки роси рясно летіли на щоки, на губи, в очі. Квітникарки скрикували:

«Весна! весна! весна!» — і ладні були віддати квіти за півціни. Вони просили за кошик бузку — білого, махрового, перського — тільки три копійки. За букет тюльпанів — жовтих, червоних, рожевих і строкатих — п'ятак. За одну троянду — гривеник. Завтра ще одним днем стане ближче до літа і ціни на квіти зміняться навпаки: троянда коштуватиме копійку, тюльпани — три, а перський бузок — гривеник. А за тиждень ви матимете за п'ятак величезний букет найкращих троянд.

Сонце ще гарячіше світитиме з прекрасного розлогого небозводу на червоне золото садів, на роси прив'ялої трави, на вузькі вулички й закапелки старовинного міста, на засмаглі лиця дітей — на цілий світ.

А гімназист п'ятого класу Кам'янець-Подільської класичної гімназії Казимир Ржицький в своїй посмертній записці написав: «Життя набридло… К. Ржицький»

Заняття в гімназії на цей день були скасовані. Однаково з півтисячною оравою несила було звладати. Старшокласники засвистували надзирателів, улаштовували італійські страйки нелюбим педагогам, вигукували крізь розчинені у веселий весняний день вузькі гімназичні вікна: «Життя набридло!» Малюки підсипали соду в каламарі, заливали пюпітри чорнилом, розкидали нюхальний тютюн по коридорах, з насолодою чхали і заводили котячі концерти. Вони теж хором гукали на вулицю: «Життя набридло, життя набридло, життя набридло. Казимир Ржицький!» За цей рік це було в гімназії вже четверте самогубство. В грудні повісився семикласник Карпенко, в січні отруївся шестикласник Галич, не змігши заплатити за право навчання. В квітні втопився Мовшович, не допущений до випускних іспитів, бо з сьомого класу переходила повна єврейська норма.

— Життя набридло! Життя набридло! Життя набридло! — вищали малюки.

— Карпенко! Галич! Мовшович! Ржицький! — горлали старші. Лемент крізь вікна видирався на широкий плац і, вдаряючись об важкі слупи кафедрального собору ліворуч та стрімкі склепіння кафедрального костьолу праворуч, перекочувався від краю до краю площі тисячоголосою, безладною луною.

То був день «білої квітки».

Ще зрання по місту пішли пари з карнавками для добровільних пожертв. Після обіду їх побільшало. Молоді офіцери, початкуючі чиновники, студенти — в парадній одежі, мундирах і віцмундирах та з шпагами при боці — вели своїх дам, найгарніших панянок дворянського товариства. Вони були в величезних капелюшках, тонкостатурні, мов гриби, і в білих платтях, закритих до горла, з високими плечима і зовсім вузенькими спідницями внизу. Вони несли елегантні кошики з букетами ромену, конвалій, нарцисів, лілей і білих троянд. Ці квітки вони приколювали стрічним на груди, і кавалери підставляли карнавки для пожертв. Було дуже весело.

Ввечері на Олександрівському бульварі мало відбутися величезне всенародне гуляння — ілюмінація, лотерея-алегрі, феєрверк, три оркестри музики, танці при місяці просто неба, конфетті і серпантин. Сподівалися, що в розгар добродійних веселощів завітає до бульвару і сам губернатор.

Вечір був прекрасний — чистий, прозорий і свіжий. Міріади розкішних, п'янющих пахощів були подолані всі — їх забив солодкий, запаморочливий дух матіоли. Матіола панувала над усім. Інші квіти стали немов безособові. Вони пахли тільки зовсім зблизька — коли притулитися до них _ лицем. Місяць зійшов молодий і яскравий. Роса впала просто звечора — рясна і важка. Цикади стригли як несамовиті. Найтихіший шепіт чути було далеко навкруги. Вітру не було ніякого. На столиках на терасі кафе стояли свічки, і полум'я їх було немов вилите з гарячого золота — нерушне і некліпливе. Оркестри грали з трьох кінців саду. Панночки в білих платтях знову продавали квіти — по одній, бутоньєрками, букетами і кошиками. Квіти були тільки білі. Скрізь бринів сміх. Хлопали корки з пляшок. Тріскотіли хлопушки. Стріляли феєрверки. В павільйоні ревла корова, яку можна було виграти в лотерею за десять копійок. Людей було так багато, що по доріжках не було де пройти. Хотілося жити — стати великим, знати багато, могти все і мати знову і завжди оце — свіжий вечір, буйні пахощі, молодий місяць, густу росу і гомінких цикад. І щоб ніколи це не кінчалося! Хотілося так, що можна було заплакати.

О пів на десяту з'явився і сам губернатор.

Він був у сірій тужурці з червоними вилогами і закарвашами. Його привезли шестеро коней у великому чорному ландо. Губернатор зійшов перший і подав руку губернаторші і дочці. Дочці було років сімнадцять, вона кінчала цей рік гімназію і з минулого року вже виїздила на дворянські бали. Була вона тендітна блондинка з довгими віями і великими здивованими очима. Вона була дуже красива, і чудно було, як у таких потворних батьків — присадкуватого батька і опецькуватої матері — могла народитися така струнка красуня. За корсажем у неї була прив'яла гілка білого перського бузку.