Пауло Коельо - Бріда

голову якимись дрібницями. Вона була жива, кров струменіла в її жилах, і вона цілком зосередила увагу на своєму пошуку. Танцювати навколо вогнища не було для неї чимось новим, бо ці долоні, ця музика, цей ритм знову розбуджували в ній приспані спогади, спогади з тих часів, коли вона була Наставницею Мудрості Часу. Вона тепер не сама, бо це свято для неї нова зустріч, нова зустріч із собою і з Традицією, яку вона пронесла через багато життів. Вона відчувала глибоку пошану до самої себе.

Вона знову перебуває в тілі, й це дуже гарне тіло, тіло, яке боролося протягом мільйонів років за виживання у ворожому світі. Воно жило в морі, плазувало по землі, дерлося на дерева, ходило на чотирьох лапах, а тепер гордо топтало ґрунт своїми двома ногами. Це тіло заслуговувало на повагу за свою боротьбу, яка тривала стільки років. Не існували тіла гарні й тіла потворні, бо всі вони пройшли один і той самий шлях, усі вони видима частина душі, що їх населяє.

Вона пишалася, вона дуже пишалася своїм тілом.

Скинула блузку.

Вона була без ліфчика, але це не мало анінайменшої ваги. Вона пишалася своїм тілом, і ніхто не міг би їй дорікнути в цьому. Навіть якби їй було сімдесят років, вона все одно пишалася б своїм тілом, бо лише через нього душа могла творити свої діяння.

Інші жінки, що танцювали навколо вогню, зробили те саме; проте вона не звернула жодної уваги на це — їй було однаковісінько, що вони роблять, а чого не роблять.

Розстебнула пояс і залишилася зовсім гола. У цю мить вона спізнала чи не найгостріше відчуття свободи у своєму житті. Бо вчинила так не без причини. Вона вчинила так, бо голизна була єдиним способом показати, що її душа тепер вільна. Для неї не мало аніякісінької ваги, що тут були присутні інші люди, вдягнені, й дивилися на неї — їй лише хотілося, щоб ці люди відчули у своїх тілах те, що вона відчувала в своєму. Тепер вона могла танцювати вільно, й ніщо більше не сковувало її рухів. Кожен атом її тіла доторкався до повітря, а повітря було щедрим, воно зберігало в собі давні таємниці та пахощі, які огортали її з голови до ніг.

Чоловіки та гості, котрі відбивали ритм на порожніх суліях, помітили, що жінки, які танцювали навколо вогню, були голі. Вони то плескали в долоні, то бралися за руки і співали то тихо й лагідно, то на всю силу своїх легень і в шаленому ритмі. Ніхто не знав, хто задає цей ритм — чи сулії, чи долоні, чи музика. Здавалося, всі розуміли, що відбувалося перед ними, але якби хтось наважився спробувати вийти в цю мить із ритму, він би зазнав невдачі. Одним із головних завдань Наставниці, в цій частині ритуалу, було не дозволити, щоб люди помітили, що увійшли в транс. У них мало залишитися враження, що вони панують над своїми діями та почуттями, хоч вони вже над ними не панували. Вікка не порушувала єдиний Закон, за порушення якого Традиція карала з невблаганною суворістю: не можна було втручатися у волю інших.

Бо всі, хто був тут, знали: вони присутні на шабаші відьом, а для відьом життя — єднання з Усесвітом.

Згодом, коли ця ніч перетвориться на спогад, ніхто з присутніх не стане розповідати про те, що він тут бачив. На цю тему не було жодних заборон, але всі, кому довелося тут бути, відчували присутність могутньої сили, сили таємничої і священної, потужної і невблаганної, сили, якій жодна людина не наважилася б кинути виклик.

— Кружляйте! — наказала єдина жінка, що залишилася вдягнена, в чорній сукні, яка сягала землі.

Усі інші, голі, танцювали, плескали в долоні й оберталися навколо себе самих.

Якийсь чоловік поклав біля Вікки купу суконь. Три з них були сьогодні вдягнені вперше — причому дві були надзвичайно схожі за своїм стилем. Це були жінки з одним Даром — їхній Дар матеріалізувався в тому, як вони вимріяли свій одяг.

Більше не треба було плескати в долоні — жінки й далі рухалися так, ніби вона відбивала ритм.

Вікка опустилася навколішки, притулила великі пальці обох рук до голови й заходилася опрацьовувати Могутність.

Могутність Традиції Місяця, Мудрість Часу була тут. Це Могутність надзвичайно небезпечна, яку відьми могли прикликати лише після того, як ставали Наставницями. Вікка знала, як викликати цю Могутність, проте навіть за таких обставин визнала за потрібне звернутися до свого Наставника.

У цій могутності жила мудрість часу. У ній жила Змія, мудра і владна. Лише Діва, яка придушить Змію п’ятою, зможе її приборкати. Тож Вікка звернулася з молитвою до Діви Марії, просячи, щоб Мати Божа накрила її своїм покривалом і дарувала їй чистоту душі та твердість руки, щоб вона також могла передати цю Могутність жінкам, які були перед нею, і щоб вона не спокусила й не підкорила жодну з них.

Обернувши погляд до неба твердим і впевненим голосом вона процитувала слова апостола Павла:

«Якщо хтось зруйнує храм Божий, того покарає Бог. Бо храм Божий святий і цей храм — ви. Нехай ніхто себе не обманює: Коли хтось вважає себе мудрим в очах цього світу, Нехай стане безумним, щоб бути мудрим; Бо мудрість цього світу — безумство для Бога. Адже написано: „Він ловить мудрих у лукавстві їх“. Тож нехай ніхто не спокушає людей гординею, Бо все належить вам».