Мнацакан Варданович Тарян - Месник: Повісті та оповідання

«Нейтральну» зону перейшли без пригод, хоча темряву й розтинали вряди-годи освітлювальні ракети. Вони надовго зависали в повітрі, й тоді розвідники всім тілом втискалися в землю, завмирали нерухомо, а коли ракети згасали, якомога швидше й тихіше рухалися вперед.

Нарешті дісталися заболоченої місцевості, майже непрохідної трясовини, звідки ворог аж ніяк не чекав несподіванок.

Взвод тепер мусив узяти ліворуч, де було помічено кулеметну точку. Жаров вирішив на ній зосередити головну увагу.

— Вартане,— пошепки наказав він.— Ви з Тарасом залишитеся тут і простежите, щоб нічна варта зненацька не заскочила нас із тилу. Ми через годину повернемося. В разі небезпеки подай нам сигнал — тричі квакнеш, мов жаба. Думаю, що біля болота ці звуки їх не сполохають.

— Єсть,— відповів Вартан, видивляючись собі зручну місцину в кущах.

Їхні товариші за хвилю розчинились у пітьмі. Лише обережні кроки ще якийсь час долинали до Вартана й Тараса. Хлопці насторожено вслухалися в темряву.

По тому, як шуміли дерева у верховіттях, було зрозуміло, що вітерець дужчає. Він, либонь, трохи розвіяв хмари, бо ніч посвітлішала.

Небагато й часу минуло, коли Вартан помітив, що стежкою від села хтось іде в їхній бік.

— Тарасе, ти бачиш? — видихнув ледь чутно.

— Бачу…

Дивна хода була в того, що йшов до них: хилитався з боку на бік, але не так, наче п’яний, а в досить чіткому ритмі, як маятник. Часом він зникав за кущами, тоді знов виринав, розхитуючись ліворуч-праворуч, і таки йшов прямісінько до Вартана й Тараса, ніби вони з ним умовилися тут зустрітись.

— Ти чуєш, ще й на губній гармошці турлика,— прошепотів Вартан,— Як у себе вдома…

— Знаєш що,— озвався Тарас,— поки хлопці повернуться, ще маємо чимало часу… А тут «язик» сам іде до рук, га?

— Чудово,— сказав Вартан,— а давай-но підкрадемося ближче.

Вони підповзли до стежки й залягли в кущах, повз які неодмінно мав пройти безпечний фриц, якщо, звісно, й далі мав намір чимчикувати стежкою. Він, видно, був у доброму настрої, бо награвав бадьоренький марш, тому й вигойдувався з боку на бік. Автомат його теліпався на грудях.

Вони чекали в кущах, поки фриц порівнявся з ними. Тоді Вартан миттю вилетів зі схованки і прикладом оглушив гітлерівця.

Той, мов підкошений, гримнувся ницьма додолу, накривши грудьми свій автомат.

Поки Вартан затикав полоненому рот, Тарас міцно зв’язав йому руки за спиною. Тільки-но з цим упоралися, як далеко на тій-таки стежині з’явилося ще кілька постатей.

— Нічна варта,— сказав Тарас.

— Давай у кущі його затягнемо,— Вартан підняв з землі губну гармошку.— Гайда.

Вартові вже підійшли на таку відстань, що можна було їх полічити,— шість озброєних гітлерівців.

— Може, й вони нас помітили? — мовив Вартан, зводячи автомат. Палець тримав на спусковому гачку, готовий щомиті вистрілити.

Німці спокійно минули кущі, за якими причаїлися хлопці. Та, відійшовши метрів за сто, раптом, ніби за командою, метнулися в тому напрямку, звідки мали вертатися бійці, які пішли по «язика». Вартан зрозумів, що німці помітили наших розвідників.

Зчинилася стрілянина. Взвод лейтенанта Жарова змушений був дбати не лише про себе, а й про небезпеку фашиста-«язика». Вогонь посилювався з обох боків.

— Треба вдарити німцям із тилу,— сказав Вартан, і тієї ж миті зацокотів його автомат. Майже водночас відкрив вогонь Тарас.

Німці, опинившись між двома вогнями, геть розгубилися. Помітивши, що ворог збитий з пантелику, розвідники посилили натиск. Гітлерівці кинулися тікати, й тоді Вартан з Тарасом, випроставшись на повен зріст, один за одним жбурнули по гранаті.

Нічну варту було знищено.

— Оце по-нашому, оце молодці,— сказав лейтенант Жаров, підходячи до Вартана й Тараса.— Вчасно ви нас підтримали, хлопці, не підвели.

— А для чого ж ми тут лишалися?

— Ну, добре, а тепер мерщій звідси, поки не пізно.

— Зараз, товаришу командир взводу,— сказав Вартан.— Треба ж і нашого «язика» забрати, а то ще забудемо.

— Якого вашого? — не зрозумів Жаров.

— Е, дорогою розкажемо. Гайда.

Старший син дядька Мамікона Вартан пішов до армії ще в сороковому, а через рік, як почалася війна, взяли на фронт і меншого дядькового сина Аршавіра.

Від Вартана з початку війни не було жодної звістки, один лист надійшов од Аршавіра. «Рідні мої,— писав менший син,— хоча зараз ворог наступає, але не падайте духом. Настане той день і час, коли радість прийде у наш дім, а лихо впаде на фашистські голови…»

Дядько Мамікон читав той лист уголос і заспокоював свою дружину:

— Що ж ти хочеш, Аршалуйс-джан, війна є війна. Тут часом хоч-не-хоч і відступити треба. Головне, щоб кінець був щасливий. А він для нас такий і буде, не може зло взяти гору. Так і Аршавір пише… Не журися, голубко, все буде добре.

Дружина слухала й мовчки хитала головою, час од часу підносячи фартух до заплаканих очей. Воно, звісно, так, чоловік правду каже, але ж хтозна, яка доля спіткає її синів.

Минали дні, місяці…

Всякі листи надходили з фронту в село: хто писав про свої подвиги, хто скаржився на труднощі, хто хвалився нагородами за відвагу й хоробрість, а кому замість листів од рідних приходили похоронки…

Пішов третій рік війни, а Вартан так і не обзивався. Перестали надходити листи й від Аршавіра.

Похмуро стало в хатині дядька Мамікона.