Мнацакан Варданович Тарян - Месник: Повісті та оповідання

Одного вечора він пізно повернувся з поля додому, сів на лаву відпочити, аж тут покликали:

— Дядьку Маміконе, вас просять до сільради.

Поки йшов, які тільки думки не закрадалися в голову. «Це, мабуть, якийсь наряд хочуть дати на завтра… А може, якісь зміни в податках…» Про все міркував дядько Мамікон, тільки синів своїх обминав думкою. Страшні були будь-які здогади, і він їх мерщій проганяв з голови. Отак, припускаючи то те, то інше, і дійшов до сільради.

Тут було людно. Присутні, здебільшого діди, зібравшись у кутку, тихо про щось гомоніли. Накурили — хоч сокиру вішай.

Голова сільради підкликав дядька Мамікона, посадив поруч із собою.

— Ось що, Маміконе,— мовив тихо, щоб їх ніхто не чув.— Ти трохи старший за мене, більше бачив, більше знаєш. Розумієш, що таке війна. Ніхто не вгадає, кого вибере собі куля, а кого обмине. Хлопців твоїх Вартана й Аршавіра любили в селі… Але… ти ж знаєш… війна… І син твій Аршавір… він… смертю хоробрих…

— Годі, Мамбро-джан, далі не кажи,— обірвав голову сільради дядько Мамікон.— Судома стисла йому горло, до очей підступили сльози, проте він здужав не заплакати, і ніхто навіть не помітив, який біль увійшов у його серце.— Я тільки прошу тебе, Мамбре, щоб про це, крім нас двох, не знала жодна душа в селі. Знаєш, Аршалуйс може не витримати… Адже й від Вартана вже третій рік немає ані словечка.

Діди, що сперечалися про щось у кутку, навіть не помітили, як дядько Мамікон, сховавши в кишеню похоронку на меншого сина, вийшов із сільради й, битий горем, насилу потяг додому.

Вдома нічого дружині не сказав.

«Навіщо? — думав собі.— Скажу — день і ніч литиме сльози, всю душу виплаче. Ні, мовчатиму».

Носив у собі ту важку й болючу таємницю.

Дружина Аршалуйс, ставлячи на стіл обід, щоразу насипала дві миски і для своїх синів.

— Це для моїх дорогих Вардіка й Аршіка, які десь у далеких краях,— лагідно приказувала.— А раптом прийдуть зараз голодні. Ось і є до чого сідати. Хай буде.

Дядько Мамікон не перечив. Хоча й з харчами було сутужно, але не хотів одбирати в дружини цю маленьку материнську втіху.

«Хай, хай… Якщо це хоч трохи розраджує її стужене серце, то чого ж…»

Закінчували обідати, ніхто, звичайно, не приходив з далеких країв, однак і мисок своїх синів Аршалуйс зі столу не прибирала. Відразу виходила надвір.

Біля колгоспного саду стояла військова рота, і звідти, від наметів, часто через село проходили солдати. Мати зверталася до першого, хто траплявся на очі:

— Солдате-джан, зайди в хату! — і показувала рукою на двері своєї домівки.

Солдат заходив у дім.

— Їж, синку, ти ж відвик од домашніх харчів. А хто знає, коли тебе рідна матінка нагодує. Їж на здоров’я, не соромся.— Вона показувала на страви, наче боялась, що гість її не так зрозуміє і відмовиться від частування.

Солдат і справді спершу чемно відмовлявся сідати до столу, та потім, бачачи очі матері Аршалуйс, сповнені тугою, брався до їжі, аби не завдати добросердій жінці ще більшого болю.

— Спасибі, мамо,— попоївши, дякував солдат і підводився з-за столу.

— На здоров’я, синочку, це я тебе почастувала за своїх рідненьких Вардіка й Аршіка, які в далеких краях тепер. І хтозна, може, десь за сімома горами зараз твоя мати частує моїх діток,— казала Аршалуйс, з ніжністю дивлячись на солдата.

Той, схвильований такою ласкою, виходив на вулицю, неодмінно згадуючи свою неньку та рідну домівку.

— Ти ж, синочку, може, маєш там щось попрати, то неси, не соромся! — гукала йому вслід Аршалуйс.— Я з дорогою душею…

І справді, вона багатьом солдатам і прала, і пришивала ґудзики, й ці клопоти її не лише не обтяжували, а були втіхою. Аршалуйс цю роботу сприймала як маленьку винагороду за довгу розлуку зі своїми синами-солдатами.

Іноді вона підходила до портретів своїх синів, довго вдивлялася в їхні обличчя і давала волю сльозам. На серці ставало трохи легше. Але дозволяла собі це Аршалуйс тільки тоді, коли вдома нікого не було, коли вона могла на самоті поговорити зі своїми любими хлопчиками.

«Бідний Мамікон,— думала Аршалуйс про чоловіка.— Хай не бачить, як я плачу. Сльози приносять сльози…»

Одного дня вона знов, лишившися сама, застигла в зажурі перед портретами синів.

— Де ви тепер, дітки мої дорогі, за якими горами, в яких землях, до якого каменя прихилили свої голівоньки? Чи хоч не голодні, не холодні там? Чи хоч зодягнуті тепло, не мерзнете? Ні оком до вас не докинути, ні рукою не дотягнутися…— примовляла Аршалуйс, втираючи ріжечком хустки очі.

Так далеко полинула вона думками, що й не почула, як прочинив двері й став на порозі дядько Мамікон. Постояв мовчки, послухав ті слова, що краяли душу, й тихенько вийшов надвір, так, що й не помітила його Аршалуйс.

«Бідна жінка, ще й досі не втрачає надії…» — подумав дядько Мамікон і подибав у садок шукати якоїсь роботи, аби хоч трохи забутися.

Минав четвертий рік війни. Наша армія переможно просувалася на захід.

У село приходили з фронту листи. Й похоронки… Повернулися додому двоє тяжко поранених солдатів.

А від синів Аршалуйс ні слуху ні духу.

— Та що ж це таке? — запитувала вона в розпачі свого чоловіка.— Аби ж хоч словечко… Одне словечко. А може…— І не доказувала тієї страшної думки, що раптом проймала її холодом.— Ні, краще