Алла Рогашко - Осіннє Рондо місячної ночі

— Це трапилось тут… — видихнула вона й міцно стисла Любчикову руку.

Повітря не стало. Припала до його грудей і затремтіла.

— Любочко, кохана моя…

Він відчув, як тріпотить її тіло, проте у самого в душі ворухнулось щось моторошне, що, здавалось, досі міцно спало й раптом пробудилось. Спиною поповз зрадливий холодок страху, і його тіло теж затремтіло. Ліхтарик вислизнув зі спітнілої руки, і глухий брязкіт об кам’яну долівку втонув у шумовинні. Тієї самої миті тунель пронизав несамовитий крик, радше його відлуння:

— Ні, кохана, ні!!!

Любомир міцно притиснув до себе Любку. Чи чула вона це відлуння? Чи то він сам втрачає розум? Раптом бурхливий потік захлеснув його тіло крижаною водою. Господи, який він стрімкий!

— Кохана!!! — закричав щосили. — Кохана!!! Я врятую тебе!

Аби тільки руку її взяти… Аби тільки руку…

Ось вона! Він відчув її тонку долоню у своїй руці, проте швидка течія несла їх у невідомість, не дозволяючи боротися з собою. Зненацька сліпуче сяйво залило все навкруги. Примружився й роззирнувся довкола. Як тут гарно! Які дивовижні дерева… і ці химерні квіти на них. Що то за квіти? Десь він уже бачив їх раніше…

Вони йшли з коханою поміж тими деревами, аж раптом вона посміхнулась йому якоюсь дивною посмішкою, вивільнила свою руку й пішла геть.

— Куди ти, кохана?

— Мені треба йти, — не озираючись, тихо мовила.

— Ти відпустила мою руку… Навіщо?

— Так потрібно…

— Кохана! — розпачливо гукнув услід. — Не йди!

Та вона все віддалялась. Він кинувся було за нею, проте тіло мов паралізувало. Смикнувся лиш і остовпіло завмер.

— Кохана!!! — крикнув, утім, голосу свого чомусь не почув.

Раптом вона озирнулась. Обімлів. То ж не кохана… То якась пані. Як же вона схожа на кохану! Але… то не вона… А де ж кохана?! Очі занепокоєно шукали рідну постать, утім, її ніде не було. І лиш пані дивилась на нього якимсь химерним поглядом. Він учепивсь очима в той погляд, і тілом знову пробіг холодний острах. Умить перед зором замерехтіли якісь картинки: сотні ворон, що перетворили небесну твердь на моторошну чорноту… а ось у кінці темної вулиці, ледь освіченої сяйвом ліхтаря, чиясь висока постать у чорному… чия вона?.. А… що то з вулицею стало? Якась ніби омертвіла… дерева чудернацькі… і квіти… що то за квіти?.. Небо у зорях… і місяць уповні. Який величезний і сліпучий!.. О… чиє це страхітливе сіро-синє, наче мертве, обличчя?.. Яке воно йому знайоме, це обличчя… Чому воно залите кров’ю?.. Лишенько, та це ж Остап! То ж я його вбив… Господи… А це… якась старезна дивна жінка… чому вона витріщається на нього?.. Здригнувся. Де ж кохана? Господи, де ж вона?!!

— Кохана!!! — крикнув, і знов — безмовний відголос у тиші згубився.

Наступної миті все зникло. Цупка непроглядна темінь огорнула все довкола. І тиша… німа, моторошна, погрозлива… Поступово крізь тишу продерлися його важке дихання й гупотіння серця в грудях, що пульсацією відбивалось у скронях; горло зчавлював болючий клубок.

Ураз поряд почулось ще одне неспокійне дихання. То була кохана. Кохана! Вона поряд! Вона поряд і міцно тримає його руку. Слава Богу! Клубок у горлі спалахнув, і гарячі сльози полегшення нестримно потекли обличчям.

— Кохана… Ти поряд… — видихнув і щосили притиснув її до себе.

Він почув, як бурлить річка. Реальність остаточно повернулась.

— Ніколи не думала про те, що вода шумить так само, як шурхає сухе листя… — якось приглушено мовила Любка. — Ходімо звідси.

Любомир підійняв ліхтарик, що валявся під ногами, і обережно розвернувся.

— Так, ходімо. Досить уже…

Вони вибрались із тунелю й, міцно тримаючись за руки, мовчки пішли уздовж вулиці. Говорити бодай щось було несила: хотілось чимдуж іти від того злощасного місця. В душах була якась дивна порожнеча. Проте чимдалі вони відходили звідти, порожнеча маліла, натомість наповнюючи їх теплом.

Ноги самі понесли їх на рідну вуличку. Спинились під ліхтарем, глянули одне одному у вічі і відчули, як їх огортає благодатний спокій. Вона прихилила голову йому на груди. Він міцно обійняв її й, пригладивши волосся, поцілував у скроню.

Вони стояли там, аж доки не увімкнувся ліхтар, аж доки їхні душі не наповнились по самі вінця блаженним почуттям, аж допоки не збагнули, що те почуття, котре пов’язало їх і назва якому — кохання, — то єдиний їхній безцінний скарб. Гарячий потиск долонь нагадував про те, що їх чекає тривалий шлях, котрим вони йтимуть разом, міцно тримаючи одне одного за руку.

— Там, у тунелі… я думав, що збожеволів, — у голосі Любомира ще чулось тремтіння. — Я ніби став Степаном, пірнув у його життя! Дивні такі речі відбувались тоді… Господи, я так боявся, що втрачу тебе… І таки втратив — та дивна особа знову з’явилась там і забрала тебе, а я нічого не міг вдіяти. Нічого!

— Знаю, коханий. Я знаю все… — відповіла стиха. — Моя душа була в її полоні весь цей тривалий час… Хвала Богу, наше кохання виявилось міцнішим, ніж вона розраховувала, й перемогло те страшне зло. Щойно разом ми пережили те, що сталось тоді зі Степаном і Софією. Ми відчули, що значить втратити рідну душу. Це — як відірвати від серця шматок і лишити, щоб кровоточило. Понад усе я хочу, аби ми ніколи більше не відчували цього болю, щоб були щасливі. Хочу бачити твоє усміхнене обличчя, твої очі, наповнені втіхою; хочу чути, як співає з радощів твоя душа, відчувати тепло твоїх рук, жагу твого тіла.

— Кохана… Ми будемо щасливі, присягаю, — прошепотів він. — У нас є головне: наше кохання. Одне лиш прошу…

— Все, що завгодно, мій любий… — з готовністю відповіла.

— Що б не