Аркадій Фідлер - Маленький Бізон

Гучний Грім вийшов наперед і спитав:

— Навіщо ж їм з нами воювати? Через що? Досвідчений воїн не хапається за зброю, якщо на те нема причини. Які ж у них можуть бути причини?

— У них причини є.

— Ми ж нічого поганого їм не зробили і не хочемо зробити.

— Не зробили? А хіба ж ми не вдерлися зараз в їхні володіння? Адже вони не знають наших намірів…

— Повинні догадатися самі. Якби у нас були лихі наміри, ми б залишали інші сліди…

Крокуюча Душа наказав рушити далі й віддав розпорядження:

— Нехай усі тримають зброю, напоготові, але непомітно! А розвідники хай стежать ще пильніше, ніж досі!

Наступного дня наш похід раптом зупинився. На узгір'ї перед нами з'явився чужий воїн і наказав знаками, щоб ми зупинилися. Це було в улоговині, оточеній пагорками, що наче була навмисно створена для засідки. На щастя, тут скрізь лежали здоровезні каменюки, за якими можна було сховатися, якщо на нас нападуть.

— Куди ви прямуєте? — запитав нас чоловік на узгір'ї, роблячи знайомі нам знаки руками.

— Далі, в Скелясті гори! — відповіли ми.

— Хіба ж ви не знаєте, що проходите володіннями, які належать асінібойнам?

— Знаємо.

— Чому ж ви вдерлися сюди без нашої згоди?

— Як же можна питати згоди в людей, які ховаються і не дають змоги з ними порозумітися?

Під час цієї розмови наші воїни сховалися за каменями. Міцний Голос упхнув мене в щілину під каменем, а сам став біля мене з луком у руці. Під каменем було вогко й незручно. Я виліз звідти. Біля мене стояв на колінах батько з рушницею напоготові.

— Сховайся ти, блоха! — засичав на мене брат.

— Не будь такий розумний! — пирскнув я, злий, як рись. — Хіба ж я можу під каменем…

— Чого ти там не можеш?

— Стріляти з лука. Тяжко натягати тятиву! Замало місця.

Міцний Голос обвів мене і мій маленький лук прикрим поглядом і тільки знизав плечима. Більше він мене не чіпав.

Тим часом між воїном на узгір'ї та радою нашого племені і далі тривали переговори.

— Якого ви племені? — запитували нас.

— Ми сіха-сапа, чорноногі. Ви ж у цьому, напевне, переконалися вже кілька днів тому.

— Чому ж ви не сидите у ваших преріях?

— Ми мандруємо в Скелясті гори, щоб ловити там хутрових звірів.

— І шукаєте їх у наших володіннях?

— Ні. Хочемо тільки пройти далі, в глибину Скелястих гір, як уже вам сказали.

Тоді воїн на узгір'ї задав нам небезпечне запитання:

— Хто тепер ваш ворог?

— Ми намагаємося жити з усіма в згоді і ні на кого не нападаємо, — відповіли ми ухильно. — Скажіть, ви давно бачили ворон-окотоків?

— Кілька Великих Сонць тому. Це нас заспокоїло.

— Єдиний наш ворог — клан ворон-окотоків, — заявили ми. — Крім нього, ми всі племена вважаємо за своїх друзів.

На узгір'ї, поруч з воїном, який розмовляв з нами, з'явилося ще кілька воїнів, озброєних рушницями. Ще більше людей ми побачили з флангів і навіть з тилу. Наш загін був оточений. Але асінібойни не виявили ворожих намірів.

Їхній вождь Б'ється Проти Вітру, дужий чоловік у розквіті сил, підійшов до нас ближче, так щоб чути було його голос, і почав розмову:

— Ми не сходимо в прерії, щоб полювати на ваших бізонів! Навіщо ж ви з'являєтесь в наші гори, щоб забирати у нас звірину?

Тут Крокуюча Душа теж виступив наперед і відповів:

— Ти помиляєшся, вождю! Ми не по м'ясо приходимо в гори.

Він наказав вийти із схованки жінкам та молодим воїнам, які вели наших в'ючних коней, і показав вождеві асінібойнів туго напхані в'юки та численні мішки на спинах коней.

— Глянь на ці мішки! — вигукнув він. — В них великі запаси пемікану, яких нам вистачить на цілу зиму. У нас є досить харчів, і нам не треба полювати, мов злодіям, у чужих володіннях. Не бійтеся за ваших лосів та диких баранів. Ти добре бачиш наші мішки?

— Бачу.

— Ми шукаємо в горах такі місця, які не належать нікому. Хочемо тільки пройти через ваші володіння якомога швидше. Нам зовсім не треба тут полювати.

Побачивши наші запаси, асінібойни повірили словам Крокуючої Душі. Їхній вождь підійшов зовсім близько і, подавши руку нашому вождеві, приязно сказав:

— Чудово, дуже добре! Завітайте до нас, чорноногі!

І запросив нас бути гостями його клану. Ми вийшли із схованки, радіючи, що обійшлося без бою.

Поки жінки асінібойнів з допомогою наших жінок готували обід, старшини обох кланів посідали біля спільного вогнища і запалили люльку миру.

— Лихі часи настають, — обізвався Б'ється Проти Вітру. — Довгі Ножі, здається, знищили в південних преріях усіх бізонів. Це правда?

— Правда, — відповів Крокуюча Душа. —