Аркадій Фідлер - Маленький Бізон

за шістсот від Форту, ми зупинились, і дядько наказав нам сісти на землю. Ми мусили тут чекати на те, що мало статися. Навколо було рівне порожнє поле. Причаєна тиша панувала у Форт-Бентоні і в нашому таборі.

Ми чекали в мовчанні. Сонце майже торкалося землі. Я заговорив з дядьком, пояснив йому все про лук: як я беріг його, бо це був дарунок Кошлатого Орлятка, а тепер хочу подарувати Фредові. Якщо нам доведеться розлучитися, я б хотів, щоб Фред завжди його беріг. Чи зможе дядько все це переказати йому?

Дядько замислено глянув на мене:

— Значить ти, Бізончику, так любив Кошлате Орлятко? Я теж цього синка любив найбільше від усіх своїх дітей.

Не чекаючи відповіді, дядько переказав мої слова Фредові. Я стискав лук так міцно, що в мене затерпнув кулак. Ми з дедалі більшою тривогою дивилися на гаснуче сонце та на ворота фортеці. Раптом ми побачили там якийсь рух. З воріт почали виходити люди. Один, двоє, троє, четверо, п'ятеро. П'ятеро людей вийшли з воріт і розміреними кроками рушили до нас. Четверо чоловіків—індійців і одна біла жінка.

— Го-го-го-го! — заспівав тихесенько дядько і схопився на ноги. В його голосі чути було неймовірно радісне хвилювання. Нас залила хвиля щастя… Перемога! До нас ішов звільнений воїн Орлине Перо і його троє товаришів. Цілковита перемога!

— Фреде, wonderfull! — вигукнув я, і хвилювання перехопило мені горло.

Я подав йому лук. Ми, як дорослі, потисли одне одному руки.

— Я буду дуже його берегти! — мовив Фред, повісивши лук через плече.

П'ятеро підійшли до нас. Прощання було коротке. Нам треба було поспішати. Фредова мати потисла руку по черзі кожному з нас. Підійшовши до мене, вона дала мені дві речі: якийсь пакуночок і листок паперу з написом. Вона пояснила дядькові, що на цьому папірці — адреса їхнього будинку під Нью-Йорком та що, коли я підросту, зможу завжди приїхати до Фреда і мене там гостинно зустрінуть. Тут вони з Фредом рушили до фортеці і, поки не дійшли до воріт, весь час махали нам рукою.

Дядько і моя мати уважно оглянули визволених воїнів.

— До табору, швидше! — гукнув дядько.

Ми кинулися бігцем. Пононка, який досі мовчав, так само як люди, зараз весело гавкав і стрибав навколо. Орлине Перо схопив мене обіруч, посадив собі на шию і поніс, приспівуючи:

От несу я молодця, гей-га!

Отаке він устругнув, гей-го!

Будем славити його, гей-га!

Цього нашого плавця, гі-і-і!

Мені було дуже зручно їхати, і я шкодував, що табір був так близько. Дорогою я заглянув у пакуночок, який дала Фредова мати. Там було десять плиток шоколаду. Я зараз же дав по плитці Орлиному Перу та його трьом товаришам: хай їм буде подарунок після тюрми!

Коли ми добігли до табору, більшість людей вже чекала на конях, готова рушити в дорогу. Хто ще стояв на землі, зразу ж скочив у сідло. Чиїсь руки підсадили мене на буланого. Родина за родиною рушала з місця, підганяючи своїх в'ючних коней. Воїни їхали з флангів, інші охороняли тил. Усіх охопила велика радість: адже ми дочекалися повернення чотирьох воїнів і до того ж знову йшли на північний захід, до рідних земель.

Сонце вже зайшло, коли ми залишили мо-чари над Міссурі і попрямували в прерії. Вечірнє червоне небо палало перед нами, мов у гарячці. Ми сміливо дивилися у майбутнє.

ГОРИ, СНІГ І БЛИЗЬКА СМЕРТЬ

Наші кочові мандрівки, які необізнаній людині могли здатися випадковими, завжди мали одну мету: задоволення життєвих потреб. Ми перекочовували туди, де можна було сподіватися доброго полювання.

Пемікану — сушеного бізонячого м'яса — у нас були чималі запаси, на всю зиму. У Форт-Бентоні ми продали всі наші хутра, а також частину бізонячих шкур. Літо вже закінчувалось. Отож, ми вирішили на зиму отаборитись десь у Скелястих горах, у місцині, де були хутрові звірі, і там ставити на них пастки.

Ішли чутки, що на півночі, на плоскогір'ях Британської Колумбії, ще паслися табуни диких мустангів. У нас було обмаль коней, отож ми вирішили рушити туди на полювання наступної весни, а може, ще й восени, якщо буде час.

Після кількаденної мандрівки на захід ми добралися до підніжжя Скелястих гір. Ми були в країні, яку група сіукси-сйокетук племені асінібойнів вважала за свої володіння. Самих хазяїв ми ще не зустріли, але в багатьох місцях бачили ознаки їхньої присутності — то обламане гілля кущів, то недавно складені купки каміння, то зламану стрілу, кинуту на дорозі.

Вождь Крокуюча Душа вжив усіх заходів перестороги і раз у раз ставив на чолі походу найкмітливіших воїнів, щоб потім вислухати їхні поради. Біля воїнів весь час був чаклун Кінаси.

— Не подобаються мені ці знаки! — казав вождь, підіймаючи обидві половинки зламаної стріли і пильно придивляючись до них.

— Невже ця стріла й справді належить асінібойнам? — запитував Кінаси, хоч і сам це знав чудово.

— Глянь на форму та колір пір'я на стрілі! Це сіукси-сйокетук, нема ніяких сумнівів.

— На жаль, їхню поведінку інакше пояснити не можна.