Михайло Івасько - Дев’ять кроків назустріч вітру

— Добре, — усміхнулась Анна. — Я з ним поговорю. Зроблю крок назустріч.

— Ну ж бо! Піднімайтеся! — підбіг до них змокрілий Макс і потягнув до танців.

Бенедикт зрозумів, що він не відчепиться, і потягнувся до милиці, щоб піднятись.

— Та на що вона тобі здалась? — заперечив друг. — Давай! На одній нозі, як коник! Ти, і коли симптомів ще не було, танцював, як коник! — згадав Макс.

Усі засміялися, в тому числі і Бенедикт. Але через різне. Вони — з жарту Макса, а він — через те, що його хвороба нарешті перейшла межу з «серйозної теми, про яку всі мовчать» до «теми, на яку можна вільно говорити». Його це радувало. Він не взяв милиці, а отак, з підскоком на одній нозі подався до танцю. Він танцював від душі серед приємних одне одному людей.

Серед друзів.

Анна і Бенедикт повертались до пансіонату близько дванадцятої ночі. На вулицях було багато підозрілих людей, підлітків. Вони, у своїх спортивних костюмчиках «Адідас», гуртувались біля під’їздів, сиділи з ногами на лавочках у парку і скоса споглядали всіх, хто проходив повз них, в тому числі й Анну з Бенедиктом. Мабуть, оцінювали, чи варто їх чіпати, чи ні… Та ніхто не чіпав. Дивно. Невже їм було шкода хлопчика з милицею?

Чи, може, вони не такі вже й безсовісні, як звикли про них говорити дорослі?

Коли пара була вже недалеко від пансіонату, між ними завелась розмова. Її почав Бенедикт:

— Я маю до тебе ще одне прохання.

— Яке?

— Ти не будеш завчасно зі мною прощатися.

Дівчина здивовано поглянула на юнака.

— Ти про що?

— Навіть коли я не зможу рухатись і говорити… Пообіцяй мені, що не прощатимешся, поки я живий… — промовив хлопець. — Поки я перший не почну з тобою прощатися.

— Не буду. Обіцяю.

І це було те, що хлопець хотів почути.

Бенедикт був реалістом. Він не надіявся на чудо, не надіявся на красиву, яку він вичитав у книжках про хворих підлітків, смерть. Він знав, що такого не буде, і просто обирав про це не думати. Також він більше не надіявся на приємні сюрпризи долі, бо їх і так було вдосталь — зустріч з Анною, зустріч з друзями, школа поезії… Він вже змирився, що тепер його доля буде без приємних поворотів, — тепер треба йти по ній прямо і насолоджуватись тим, що є. Він не засмучувався, бо те, що є, — його цілком влаштовувало. Він знав, що поворотів у його житті більше не буде.

Та він помилявся. Ще один поворот його долі відбувся в ту направду дивовижну ніч.

— Дивись, — мовив Бенедикт, коли вони наблизились до пансіонату. — У вікнах рецепції і вітальні світиться… дивно… Ярина ще не спить?

— Може, знову хтось помер?

— Не смішно.

Підлітки зайшли в пансіонат і помітили за своїм столом пані Ярину. Жінка, побачивши їх, помітно стривожилась.

— Доброго вечора, — почав Бенедикт. — Чому ви не спите?

— Просто… до тебе завітали гості…

— До мене? — не зрозумів хлопець.

— Так, вони у вітальні, ідіть до них, — прохрипіла стара, а перед тим, як підлітки зайшли у вітальню, вона поглянула на Бенедикта і з захватом запитала: — Звідки ти її знаєш?

Хлопець не розумів, про що говорить стара і чому вона така стурбована. А коли він відчинив двері, ще більше заплутався.

Там він побачив три речі, які його здивували: двоє людей та синтезатор. Клавіші стояли поряд з його вчителькою з Літньої школи — Рутою Кулаковою. А біля неї, збоку на дивані, сидів батько Анни.

— Тату? — не зрозуміла дівчина.

— Пані Руто? — не зрозумів Бенедикт. — Що тут відбувається?

— Мабуть, варто почати мені, — промовив Володимир і піднявся. Він страшенно хвилювався. — Я хочу вибачитись. Власниця пансіонату нам розказала про твій діагноз, Бенедикте. Мені дуже жаль… Вибач, що я був таким бовдуром.

— Що? — продовжувала нічого не розуміти Анна. — Але як ти взнав, що Бенедикт тут живе? І для чого ти сюди приїхав? Невже вибачитись?

— Я подзвонив до Лізи… Сказав, що є важлива справа до Бенедикта… От вона й мені сказала, де ви… — промовив Володимир. — І я справді хотів вибачитись… — засмутився чоловік.

— Ви не повинні вибачатись, — мовив Бенедикт. — Ніколи не вибачайтесь за чесні думки. Я на вас ніколи не ображався.

— Я просто не розумів. Тепер розумію. Анно, і ти мене вибач.

— Я теж на тебе не ображалась.

Батько з донькою обмінялися усмішками, а згодом Анна підійшла й обійняла тата.

— Дякую, — сказала донька.

— Мені теж дуже жаль, Бенедикте, — озвалась нарешті Рута. — Я навіть не підозрювала, що з тобою щось таке, коли бачила тебе на уроках.

— У мене просто поки не було видимих симптомів… а тепер, як бачите, є, — засоромився хлопець. — Але я не розумію… Що ви тут робите? Для чого ці клавіші?

— Бенедикте, —