Гнат Мартинович Хоткевич - Життєві аналогії

сховати — вже поховалося щось, а півобнажені кущі знову почали здаватися повними, густими й непроходимими.

Довго ходила Катря найдальшими, найбільш зарослими стежками. Вже давно тільки місяць і вона були в саду, давно повиростали чорні стіни впереді, а вона все ходила, все думала... Час-від-часу думка її переривалася страхом. Коли вона зупинялася під тінню густих гілок, так і здавалося їй, що от-от протягнеться з тьми біла рука й схопить її за плече. І дівчина, нервово здрігнувшися всім тілом, знову спішила на залиту місяцем поляну й там вільно й глибоко зідхала та всміхалася півсвідомою усмішкою.

В душі йшла остання боротьба. Хтось давно вже рішив, на чиїй стороні буде побіда, але все ще знаходились непокірливі повстанці, підіймали нараз голос і хитали рівновагу твердого рішення. Катрусі здавалося навіть, чи не занадто уважно прислухається вона до тих сплесків останньої боротьби. Але згодом, усе припинилося. Спокій певного знання невидимо злетів на душу, і тільки хотілося, щоб хтось... бог чи янгол Його, благословив на початок далекого шляху.

І бог благословив її... великий бог гармонії...

Здалека, ледве чутні, прилетіли до неї звуки і, обнявши, зупинили дихання. Наче зачарована, втопивши очі в сріблясто-блакитний місяць, прислухалася вона й завмерла...

Це далеко-далеко, в панськім домі, що стояв там десь у непроглядній тьмі, грали на скрипку... То був «Романс» Чайковського... Прощальні, повні неземної, якоїсь спокійної туги перші акорди, мов саван миротворящий накидали на все минуле. Наче сцілющий бальзам життя приносили вони з собою й лагодили біль стомленої в боротьбі молодої душі. І підіймалися й знову щезали у тьмі, і неслися в небо, де розкриті вже були чиїсь обійми назустріч теплим дівочим сльозам... І не боялася вже Катруся ні зимових вечорів з виттям вітру в бовдурі, ні самітности, ні всіх інших страхів. З усмішкою побіди, сплітши руки над головою, притулилася вона до дерева і вся поринула в ласкаві хвилі звуків. Не чула вже вона нічого: ні сліз, що самі котилися з очей, ні листочка, що впав їй на голову й заплутався в волоссю, ні тих променів місяця, що короною з срібла одягли її гарну голівку й самі собою залюбувалися...

Фраза Катрусі: «ні, я не їду з вами, я зостаюся тут»,— зробила вражіння вибуху, що розітнувся нараз серед мирної товариської бесіди.

— Як?.. Що це ви вигадали?.. Та ви жартуєте?..

Питання сипалися з усіх боків. Ніхто не хотів вірити.

— Ні, я не жартую. Я серйозно рішила зостатися тут.

— Та що ж ви тут будете робити?

— Буду вчителювати й працювати в лікарні.

Де-кілька хвилин ніхто не знайшовся нічого сказати. Нарешті Зоя Володимирівна перервала мовчання. З невимовним призирством вона сказала:

— Quelle drôle fantaisie! — і відвернувшися, почала дивитися в сад.

— Ні... та це просто неможливо! — говорила m-me Коншіна. — Що за ідея прийшла вам до голови? Це ж все одно, що заживо себе поховати!

— За-ради хвилевої філантропії ще немає смислу зоставляти себе гнити в селі,— додавав ще хто-небудь.

— Без книжок, без журналів, без бібліотеки...

— Без театру, без усяких розваг...

Катруся знала, що все буде йти власне так, і спочатку приготовилася жартами відповідати на всі ті натяки й вирази співчуття, але ніяк не могла спасти на жартливий тон.

Що-хвилини їй ставало все ясніше й ясніше, що ці люди таки направду щиро її жаліють, — і це схвилювало її.

Нерви не витримували співчутливих інтонацій; пробуджувалося якесь почуття, якого Катря не хотіла й боялась. І щоби не розплакатися перед цими всіма жалісливими душами, вона попросила дозволу піти до своєї кімнатки.

— Ах, яка шкода! — сказав хтось півголосом.

— Вона завжди була ексцентричною, — додала Соня.

Катруся прийшла до свого покоїку і, не засвічуючи світла, сіла на ліжко. Руки були міцно стиснуті на колінах, погляд непорушно віткнувся кудись у темний куток. Знову прокляте питання змією заповзало в душу й кричало:.. «Що ти робиш? Добро, чи зло?» — а молода воля не могла відігнати.

— Чому ж власне ти, ти мусиш „нести на собі гріх всесвіту?“ Хіба ти Христос? — саркастично питав демон, і рисував скорботні картини в дальшому, картини, повні розчарувань, несили й важкої-важкої втоми.

Самітність, глуха, давуча, як могила... Там далеко грають на прекрасних інструментах, парами ходять закохані, в щастю прийдешнім черпають сьогоднішню надію... А тут — холодно, жутко... вітер виє осінніми ночами... стукотить дощ в вікно...

Справді щось застукало, тільки не в вікно, а в двері.

— Хто там? — швидко спитала Катруся.

— Це я... Можна до вас?

— А-а, Вірун! Іди, іди, голубко.

Дівчина відчинила двері й зупинилася. Вона не бачила зразу, де сидить Катруся, але розібравши, кинулася їй на шию й омочила сльозами щоку.

— Чого ти? Що з тобою? — питала Катря.

Тихо схлипуючи від стриманого плачу, тремтячи всім тілом, Вірун шепотіла:

— Мила моя... сонечко моє... гарна моя...

Катруся зрозуміла почуття, що так схвилювало це гарне дівча. Тихо гладячи її по голівці, Катруся сіла разом з нею на ліжко, і так, обнявшися, сиділи вони в півтьмі.