Валентин Лукіч Чемеріс - Феномен Фенікса

серцевина, — дуже ущільнюється, а, ущільнившись, розігрівається далі. Доти, поки не почнеться ядерна реакція.

І як тільки починається ядерна реакція, за якої водень перетворюється у гелій, себто включається топка, так і спалахнувши, народжується нова зірка. Молода і юна. І цей процес постійно триває. (В туманності Оріона, наприклад, чия ширина в поперечнику 50 світлових років, учені виявили близько 150 протозірок, дитинних зірок).

Енергія, що виробилась, розсіює більшу частину газу та пилу, що оточують новоутворення і, врешті-решт, новонароджена починає яскраво сяяти — у нашому, у земному небі.

Період життя зірок, коли їхня світність не змінюється, називається стадією головної послідовності. (Нині більшість зірок знаходяться в такій стадії). Починається активне життя зірки, головне її життя, юність та зрілість. Час, який зірка проживе на стадії головної послідовності, залежить від самої зірки і, зрозуміло, від запасів водневого палива. Зірка з масою нашого Сонця — увага! — проживе у стадії головної послідовності 10 мільярдів років, після чого настає її кінець. Наше Сонце на стадії головної послідовності вже прожило близько 5 мільярдів років, отже, жити йому залишилося — а разом з ним і людству, — ще стільки ж. А ось зірка, яка переважує Сонце в 20-30 разів по масі (а таких дуже багато у Всесвіті) проживе всього лише кілька мільйонів років після свого народження. (Фундаментальний принцип астрофізики: чим більша маса, тим швидше вигорає ядерне паливо і тим коротше життя в такої зорі. І навпаки, чим менша маса, тим повільніше відбувається процес згорання водню і тим довше живе зоря).

Існуючи хоч і мільярди років, що нам, землянам, здаються вічністю, зірки, на жаль, не вічні. Нічого немає у світі безконечного — ядерне паливо, хоч і повільно, але вичерпується. Через 5 мільярдів років на Сонці почнуться невідворотні процеси перетворення. Зовнішні шари почнуть охолоджуватися, а вся зоря «розбухатиме», перетворюючись в червоний гігант. Потім буде скинута оболонка, а далі, в залежності від своєї маси, зорі перетворюються або на білі карлики (протягом мільярдів років білий карлик вихолоне, втиснеться до темної «вуглини» і більше не світитиметься), або в нейтронні зірки, або в червоні гіганти — чи й у чорні дірки… Коли помирає велика зірка, її ядро може стати нейтронною зіркою. Це дуже маленькі і дуже щільні зорі — з відомих на сьогодні найменші і найщільніші. Утворюються вони під дією грандіозних сил, що змушують протони і електрони в атомах перетворюватися в нейтрони.

Отож, зорі народжуються, живуть і помирають. Тільки вік їхній має мільярди років — ось чому в небі нашому нам, людям, та ще за нашого маленького віку, зорі здаються вічними.

Як вічним здається і наше Сонце — теж зоря, між іншим. Не мала, але й не велика. Не найбільша, але й не найменша. Така, як і всі.

І тут виникає питаннячко: як це зірка, хай, навіть, і звичайна, рядова, стає надновою і вибухає?

А стає надновою тоді (але не кожна, а тільки масою більша за наше Сонце), коли у неї вичерпується процес термоядерного синтезу, а він, як уже зазначалося, триває до десяти мільярдів років.

Зірка стає надновою за умови, що процес термоядерного синтезу підійде до кінця і в її ядрі почнуть виникати ядра групи заліза.

Ось тоді зірка стає червоним гігантом — до вибуху її (як щось порушить рівновагу), — як кажуть, рукою подати.

І ось паливо термоядерного синтезу повністю вичерпалося.

Ядро ще стискується і ще нагрівається, але нової термоядерної реакції вже немає.

Тоді починає роздуватися серцевина зірки. Оболонка нагрівається до температури біля 4 мільярдів градусів — хай і на якийсь короткий і проміжок часу, одну десяту частки секунди та все ж… виникає ударна хвиля. Оболонка зривається із зірки, і тоді на мові астрономів настає для зорі «момент істини».

Так ось викидання оболонки і є те явище, що відоме як вибух наднової. Зоря миттєво вивільнює таку колосальну кількість енергії, що в цей час помираюча зірка затьмарює світло всієї галактики, які, як відомо, складаються із сотень мільярдів зірок, що спокійно сяють.

Ось чому вибух наднової 4 липня 1054 року видно було на Землі навіть удень. (За оцінками астрономів в Галактиці кожні сто років повинно відбуватися від двох до трьох вибухів наднових. Також вважають, що від вибуху наднових нашу планету рятують великі відстані до них. А ось коли б зоря перетворилася на наднову на відстані, скажімо, тридцять світлових років від нас, її випромінювання знищило б життя на Землі. Щастя, що Крабоподібна Туманність, де 4 липня 1054 року вибухнула наднова, знаходиться од нас на безпечній відстані в 6000 світлових років!).

Щастя ще і в тому, що не кожна зірка може стати надновою. Для цього їй потрібно мати масу, яка перевищувала б масу Сонця в 6 і більше разів. Менші по масі зірки викидають речовину із своєї оболонки малими порціями і видимі вони в небі як димові кільця.

А ось зірки типу нашого Сонця, як закінчиться в їхньому ядрі водневе паливо, розширившись наприкінці свого активного життя, стають червоними гігантами — що теж смертельно небезпечно для нашої Землі.

У них ядро продовжує горіти за рахунок гелію. Коли ж і він вичерпується — тоді скидається зовнішня оболонка червоного гіганта і стає