Валентин Лукіч Чемеріс - Феномен Фенікса

зоряного неба, зробленій з допомогою телескопів, можна побачити об’єкт, що його дев’ятсот років тому бачили в Китаї навіть при яскравому денному освітленні. Виявилось, те, що сьогодні видно в туманності, є залишком вибуху, який бачили 4 липня 1054 року китайські астрономи, під час якого зоря втратила більшу частину зовнішньої оболонки. Ось такі зорі, що раптово вибухають, і отримали назву наднових.

НАДНОВІ ЗОРІ — змінні зорі, блиск яких протягом кількох днів зростає у сотні мільйонів разів, а потім повільно спадає. Назва — за аналогією з назвою нові зорі, але відображає значно більші масштаби явища. У максимі блиску світність наднових зірок порівняна з сумарною світністю всіх зірок її галактики або навіть перевищує їх. До початку 20-х років ХХ ст. в різних галактиках зареєстровано понад 500 наднових зірок. Останні спалахи наднових зірок в нашій Галактиці спостерігалися 1572 і 1604 років. Вважають, що причиною спалаху наднової зірки є колапс гравітаційний, що призводить до вибуху з викидом речовини і утворенням нейтронної зорі. Широко відома Крабоподібна туманність — залишки галактичної наднової зірки, спалах якої спостерігали у 1054 році.

КОЛАПС ГРАВІТАЦІЙНИЙ — наростаючий процес стиснення матеріальної системи під діянням власних гравітаційних сил. Становить великий інтерес у зв’язку з проблемами еволюції зір. Згідно з сучасними астрономічними уявленнями, тривалий час свого існування зоря перебуває в рівновазі: гравітаційні сили, що намагаються стиснути її речовину, врівноважуються силами тиску нагрітого (унаслідок термоядерних реакцій) газу, який протидіє стисненню. В міру вичерпування в надрах зорі запасів термоядерної енергії може початися колапс гравітаційний. Якщо він не зупиниться, зоря перетворюється на чорну діру, при цьому поле її тяжіння зростає настільки, що ніякі сили не в змозі зупинити стиснення; починають грати роль ефекти, які описуються загальною теорією відносності, і тому ця стадія називається релятивістським колапсом гравітаційним. Якщо ж процес стиснення зорі зупиниться в її центральній частині (внаслідок розігріву при стисненні), то ударна хвиля, що виникає при цьому, зриває, скидає із зорі зовнішню оболонку (маса якої може становити більшу частину зорі), що спостерігається у вигляді спалаху наднової. Коли маса залишку не перевищує приблизно двох мас Сонця, то зоря стає стабільною надгустою нейтронною зорею, яка ототожнюється з пульсаром. Якщо ж маса залишку перевищує дві маси Сонця, він перетворюється на чорну діру. Теоретично у стан колапсу гравітаційного можуть прийти й інші космічні тіла, наприклад, ядра галактик. — УРЕ, т. 5, ст. 272.

«Кожний житель Землі з ранніх років звикає до вигляду нічного неба, повного таємничих зірок, що загадково мерехтять. Одним із вражаючих, хоч іноді й не усвідомлених спостережень людини є відчуття незмінності зоряного неба протягом всього її життя, що дає відчуття причетності до вічності.

Але насправді зорі, як і люди, народжуються, живуть і помирають. Тільки відпущений їм строк неспівставимо більший людського. Найважливішим завоюванням науки XX ст. є те, що сьогодні вчені можуть детально розповісти про всі стадії життя зірки, їм відома таємниця зоряної енергії і ті бурхливі процеси, що супроводжують народження нових зірок і ще більш грандіозні катаклізми, якими може закінчитися життя деяких із них». — Дж. Нарлікар, астрофізик, автор книги «Від чорних хмар до чорних дірок».

Справді, зірка має тернистий (вживемо це слово по відношенню до небесних тіл) шлях еволюції від початкової розрідженої хмари міжзоряного газу, що стискується власними силами тяжіння, через стадію горіння термоядерного палива і до повного його вигорання — аж до фінальної стадії перетворення. Себто до загибелі.

А народжуються зорі не в один день. І про них не скажеш: ні сіло, ні впало. Цей процес у них триває поступово, повільно і довго. Фантастично довго, як на людські виміри. Мільярди років. Більшість з них утворюються в коконі величезних хмар газу та пилу, що називаються туманностями. (Недарма ж астрономи й космологи кажуть: був би газ, був би пил, а зірка неодмінно буде!) Туманність — газопилова хмара у космосі. (Видно її тому, що вона відбиває світло ближніх зір). А пил — це мікроскопічні тверді частки силікатів, вуглецю, льоду чи різних сполучень цих речовин. В космосі таких туманностей — невичерпні мільйони — є з чого народжуватися новим небесним світилам, званим у нас ласкаво — зіроньки яснії…

Зорі народжуються лише тоді, коли виникнуть для них відповідні умови. Себто коли сила тяжіння (або ударні хвилі) при вибухові сусідньої зірки викидають стиснені газопилові хмари.

І ось така гігантська хмара з’явилася в космосі і пливе собі безкраїми його просторами. Поступово вона розпадається на дрібніші фрагменти (згустки), кожен з яких і може стати зіркою.

Отож, процес почався.

Стискування в хмарі триває і триває — пливуть і пливуть мільйони років (зорі спішити нікуди), аж доки й не народиться т. зв. протозірка. (Прото — грецьке слово, що означає «перший»: перша частина складних слів, що має значення «первинний», «перший»).

Стиснення триває й далі, неспішно, віки (земні, зрозуміло) та віки. Куди спішити зірці, як у неї попереду мільярди літ? Протозірки астрономи називають малечою, адже вони ще не можуть виробляти енергію в своєму ядрі й, отже, не світяться в небі так, як має світитися кожна зірка.

Стискуючись, хмара газу і пилу, досягнувши критичного рівня, починає обертатися навколо своєї осі і обертається все швидше і швидше — доки не здобуде дисковидну форму. Під час обертання диск розігрівається. В цей час центральна частина протозірки — власне, її ядро,