Сергій Бут - «Аляска»

— Ну, чого вирячилися? Роботи не маєте?!

Голос лікаря дзвенів металом. Його гнів спрямовувався на занадто цікавих підлеглих, що віддавали перевагу втручанню в його справи, а не роботі. Працівники насупились, але з коридору почулися кроки — і всі як один повернули голови в бік шуму, що наближався. Прапор із Адамом поспішали з доповіддю.

— Все обшукали! У самоволку пішли! — чергуючи слова з жадібними ковтками повітря, випалив Прапор.

— Дивно, що тебе це приголомшує. Тільки самогубці залишилися б після такого в лікарні.

Павлович сів у крісло, запалив сигарету й замислився над своїми подальшими діями. Не завадить обговорити все з відданими слугами, але за такої кількості зайвих вух це було небезпечно. Тому лікар обвів поглядом підлеглих і сухо наказав:

— Ідіть працювати, досить на сьогодні втікачів. Якщо ще хтось прослизне, я з вас шкуру спущу.

Персонал поквапився виконати волю начальника, тим паче, що в такому настрої він здавався небезпечним. У кабінеті залишилося троє чоловіків: Прапор, Чахлий і сам Павлович.

— Що скажете? — розпочав лікар, дочекавшись, коли двері кабінету зачиняться за останнім відвідувачем.

Чахлий занепокоївся. У його обов’язки не входило «думати», тому він плавно зиркнув скоса на Прапора, який, схоже, перейнявся проблемою. Санітар незмигно дивився на Павловича і врешті наважився озвучити свою думку:

— Їх треба ліквідувати.

Від слів напарника Чахлого пересмикнуло — ідея помститися зародилася, щойно він дістав кривду від пацієнтів-утікачів, і, здається, у нього з’являвся реальний шанс утілити її в життя. Павлович теж підтримав пропозицію.

— Процевич нас недооцінив. Мені вже багато чого про нього відомо, зокрема й адресу проживання — думаю, слід до нього навідатися в гості, поки темрява нам сприяє.

— Без машини вони зо дві години будуть добиратися до міста. Певен, ми їх випередимо, — погодився з думкою шефа Прапор.

Павлович випустив хмарку диму, що склубочився під стелею.

— У разі потреби влаштуємо засідку. Ідіть до моєї автівки, я зараз.

Слова начальника вивітрили підлеглих із кабінету. На тлі ображеного пацієнтами Чахлого, Прапор мав вигляд надто збуджений. Либонь, запахло справжньою війною, тож як чоловік, відданий своїй справі, він приготувався почати бій. У додаткових інструкціях не було сенсу. Незаконна діяльність ескулапів розв’язувала йому руки, а благословення начальника спонукало на подвиг.

Павлович вийшов із кабінету слідом за підлеглими й подався довгим і порожнім коридором своєї лікарні. Дорогою він зайшов до ординаторської, звідки забрав Адама, і вдвох вони попрямували до «Аляски».

У тринадцятій палаті Бемоль корчився від болю. Хоча медсестри й надали невідкладну допомогу, біль не вщухав. У нього піднялася температура, нили рани і час від часу тремтіли руки, віщуючи тілу неспокійну ніч. До цих неприємних відчуттів додався візит головного лікаря. Павлович зупинився перед ліжком, уважно вдивляючись у перекривлене від болю обличчя пацієнта.

— Болить? — раптом спитав Павлович, погладжуючи бакенбарди.

Бемоль спромігся лише на кивок.

— Звикай, — пригрозив лікар.

Після свого вердикту лікар обернувся до санітара й грізно наказав:

— Не зводь із нього очей, відповідаєш головою!

Адам поспіхом закивав на знак розуміння ситуації й провів свого шефа поглядом за межі палати.

Прапор на місці переднього пасажира пильно вдивлявся в номери триповерхівок, які час від часу втрапляли у світлові кола, окреслені фарами автомобіля. Машина вправно оминала ями, що виникали на шляху, а коли потрапляла у вибоїни, на задньому сидінні підкидало Чахлого.

— Ось він, — тицьнув у будинок із чотирнадцятим номером Прапор.

Його начальник завертів головою, шукаючи надійне місце для засідки, і, обравши за таке прогалину між гаражами, скерував туди своє авто.

— Нарешті, а то мене мало не занудило, — невдоволено промовив Чахлий, за що одразу дістав нагінку від шефа.

— Тебе по-справжньому знудить у суді, коли слухатимеш вирок.

Чахлий мовчки проковтнув образу. Начальник мав рацію, отож треба себе пересилити, аби не вскочити в ще більшу халепу. Машина зупинилась, і водій вимкнув двигун.

— Шуруйте всередину, визначте, куди виходять вікна 25-ї квартири.

Усвідомлюючи всю серйозність ситуації, санітари вийшли на вулицю і під гавкіт одинокого собаки-волоцюги поспішили до будинку, у якому ще до цих трагічних подій мешкав Гліб Процевич із дружиною. Павлович, залишившись в автомобілі, видобув чергову сигарету й задимів у напівпрочинене віконечко.

Його підлеглі повернулися, коли він робив останню затяжку.

— Ти б не курив у машині — спалимося, — професійно зауважив Прапор.

Павлович загасив недопалок, дослухавшись поради санітара.

— З’ясували? — командирським тоном спитав Павлович, навертаючи підлеглих у русло підпорядкованості.

— Усе нормально. Ось два вікна на другому поверсі з жалюзі на балконі, — доповів про результати розвідки Прапор.

— Що робимо? — спитав поради Павлович.

Прапор глянув на вікна квартири, обмірковуючи ситуацію.

— Якщо їх чекала машина, то псих уже у квартирі, якщо ж ні, то скоро надійде. Зачекаймо з півгодини.

Його спільники пристали на цю пораду. Чахлий подався в машину до Павловича й задрімав: адже він тямив обмаль, ба й покладена на нього відповідальність була обмеженою. Це аж ніяк не стосувалося його шефа. Павлович нервував. Старанно