Томас Тімайєр - Подих диявола

— Лєни?

Вона кивнула. В очах у неї заблищали сльози.

— Цей погляд, коли її забирали. У ньому було стільки страху й безпорадності. Я погано поводилася стосовно неї. Просто жахливо. Сподіваюся, ми незабаром побачимося й помиримося.

— Так і буде, — прошепотів Оскар. І з посмішкою додав: — Ніколи ще в мене не закохувалися відразу двоє дівчат. Таке буває тільки раз у житті. Мені сподобалося.

— Вірю тобі на слово, — блиснула в темряві посмішка.

— Спи спокійно, — тихо сказав юнак і торкнувся її руки. — Завтра буде новий день.

Шарлота відповіла на рукостискання, несміливо посміхнулася й перевернулася на інший бік.

Яким би втомленим не був Оскар, заснув він не відразу. Перед його очима стояло обличчя Лєни.

Прокинувся він від того, що відчув, як щось полоскотало вухо. У якусь жахливу мить він вирішив, що під ковдру пробрався пацюк, але тут почув перекручений динаміком голос Вілми.

— Прокидайся скоріше, — прошепотіла вона. — Тут хтось є.

Оскар миттєво прокинувся. Скільки він проспав? Юнак почувався бадьорим і відпочилим. Одна з ламп ледь горіла. Очі Вілми поблискували, немов дві зірки в чорнильно-чорному небі.

— Шум? Де? — він нічого не чув.

— Ходімо, — Вілма кинулася вперед, але зупинилася. — Лампа.

Оскар оглянувся на сплячих друзів, узяв одну індукційну лампу й поспішив у темряву за своєю маленькою подругою. Кілька обертів індукційної котушки — і він знову міг дещо бачити.

Метрів за сто від основного коридора височів дивний предмет. Це могла бути статуя або скульптура. Оскар наблизився й провів пальцями по грубому камені. Зображення чогось середнього між людиною та козою. Істота стояла на колінах, витягнувши вгору передні лапи й підвівши голову. Згорблена спина, така худа, що видно було кожен хребець. На довгій шиї сиділа витягнута морда з коротким носом. Пара вузьких очей, пара коротких закручених рогів і гострі вуха. Фігура була витесана дуже грубо й виглядала давньою. Оскар упізнав істоту, яку бачив під час нічного нападу на Поронг, і здригнувся. Зображення кам’яного.

— Ти це мені хотіла показати?

— Ні,— відповіла Вілма. — Тихо.

Оскар прислухався. З темряви долинав дивний шум. Глухе ричання або хрипи. Волосся стало сторч.

— Ходімо, — прошепотіла Вілма й побігла вперед.

Оскар хотів крикнути, щоб вона повернулася, але було вже запізно. З жахом, якого він іще ніколи не відчував, він пішов за пташкою. Зір у Вілми набагато кращий, ніж у нього. Якщо вона не боїться, треба їй довіряти. З іншого боку, бажання зрозуміти, що це за шум, було сильнішим за страх.

Зовсім скоро він наздогнав Вілму. Вона стояла над купою сміття в кутку штольні. Шум явно долинав звідти. Невже це хрипіла якась тварина? Раптом він помітив знайомі предмети.

Шкіряна сумка, мішок, фляга з водою і… червона шапка з темно-зеленим помпоном.

— Нехай мені біс… Лілієнкроне, чорт забирай…

Закінчити він не встиг. Розбуджений криками юнака, учений підскочив і наставив на нього гвинтівку. Тишу розірвав постріл. На щастя, Оскар не розгубився і вчасно відскочив. Куля влучила в кам’яну стіну й відрикошетила. Перш ніж учений устиг перезарядити гвинтівку, Оскар кинувся до нього. Лілієнкрон виявився несподівано дужим. Зав’язалася бійка, під час якої Оскар зазнав би поразки, якби до нього не прийшли на допомогу. Лілієнкрона схопив Гумбольдт і притиснув до стіни.

— Попався, клятий зраднику!

— Відпустіть мене, грубіяне! Як ви смієте? — але як

не борсався Лілієнкрон, звільнитися із залізних обіймів

Гумбольдта він не міг. Нарешті, дослідник опустив

Лілієнкрона на землю, попередньо роззброївши.

Учений хрипів, схопившись за горло:

— Я… не зробив… нічого… незаконного.

— Нічого? А це як назвати? Крадіжка чужої власності, дезертирство і зрада? Не кажучи вже про те, що ви залишили нас у хвилину небезпеки. До ваших злочинів додається ще й боягузтво.

— Я не знав про небезпеку, — заперечив учений. — Я вирішив тільки продовжити дослідження. Це моє відкриття. Я першим виявив Лемурію. І нікому не поступлюся цим правом. Це справа всього мого життя. Крім того, я нічого не крав. Усе це мої речі. Нічого вашого я не взяв.

Еліза підняла руки:

— Давайте заспокоїмося? У мене таке відчуття, що нам потрібно добре поговорити. — Вона повернулася до молодих людей: — Оскаре, Шарлото, принесіть, будь ласка, наші речі. Покваптеся і швидше повертайтеся. А ми з Карлом Фрідріхом поки спробуємо розібратися, що сталося. Сподіваюся, у вас знайдеться пояснення, професоре?

Коли Шарлота з Оскаром повернулися, вони застали самий розпал дискусії.

— Що це за дурниця з Лемурією, професоре? — гримів Гумбольдт. — Не хочете ж ви сказати, що вірите у всю цю дурню, у порожній світ?

— Тоді як ви це поясните? — Лілієнкрон потягнув дослідника до статуї.— Схоже, питання, з ким ми маємо справу, — із чудовиськами чи мислячими істотами, — відпадає саме собою. Тварини не створюють творів мистецтва. Образ самого себе — це завжди