Томас Тімайєр - Подих диявола

інших місцях вони розкололися або зсунулися. Потім східці й зовсім зникли. Замість них була гола скеля — пожолоблена, ребриста, первозданна.

До стелі було метрів зо два з половиною — досить високо для такого довгого коридора. У вугільних шахтах висота тунелів була всього лише метр двадцять, саме тому раніше під землею працювали переважно діти. Два з половиною метра — просто дивно! Так само дивно, як і сам коридор. Він круто, під кутом двадцять градусів, ішов униз, ізвивався, сходи перемінялися гірською породою й застиглою лавою. Колір каменю варіювався від чорного до сірого й червоного. У деяких місцях виступали блискучі кристали, що таємничо мерехтіли у світлі ламп.

Не зупиняючись, щоб помилуватися мінералами, мандрівники йшли далі. Слідуючи за вузьким променем світла, вони дедалі глибше й глибше спускалися в загадкову імперію. Звук кроків луною відбивався від стін.

Оскар чув тільки власне дихання. Ніхто не зронив ані слова.

За годину вони пішли повільніше. Коридор здавався нескінченним. Скільки східців вони вже подолали? Мабуть, сотні, тисячі. Юнак відчував, як слабшає його увага. Напевно, давалися взнаки наслідки падіння. Краї східців були гострими, неначе ними рідко ходили. Оскар оглянувся. Нічого. Йому здалося, що він чув шум. Схоже, уява розігралася. Тут, унизу, кожен звук і кожна тінь надзвичайно спотворювалися. Батько промацував дорогу ціпком. Непогана думка, особливо якщо врахувати, що вони не знають, куди йдуть.

На наступному повороті Гумбольдт зупинився. Він

важко дихав, на чолі виступив піт.

— Невеликий перепочинок, — заявив він. — Ковток води й шматок хліба кожному.

Усі мовчки сіли. Оскар витягнув ноги й ковтнув із фляги. Гумбольдт покопався в рюкзаку і вийняв кілька вимірювальних інструментів.

— Що ти робиш? — важко дихаючи, поцікавилася Шарлота.

— Мені потрібно виміряти атмосферний тиск, температуру та вміст кисню, — відповідав дослідник. — Спуск ризикований. Цілком можливо, що ми потрапимо в зону з метаном або вуглекислим газом. І помітимо, коли буде вже занадто пізно. — Він подивився на показання інструментів і задоволено кивнув: — Повітря, схоже, у порядку.

Шарлота витягнула шию:

— А атмосферний тиск?

— Піднявся на 37 мілібарів, що відповідає висоті приблизно трьохсот метрів над рівнем моря. Ступінь стиску, приблизно, залишається постійним. Температура турбує мене набагато більше. Вона піднялася на два градуси.

— Що в цьому небезпечного? — здивувався Оскар. — Це ж добре, що стає тепліше, а не холодніше.

— На жаль, ні,— відповів Гумбольдт. — Зазвичай стає прохолодніше. Якщо температура піднялася на трьохстах метрах на два градуси, це означає, що ми наближаємося до джерела тепла. До магми або чогось подібного. Тільки підрахуй, як підніметься температура, якщо ми спустимося на дві або три тисячі метрів. Ми перебуваємо у вулканічній зоні.

Оскар промовчав. Над цим він не замислювався.

Вони продовжили шлях, дихати ставало дедалі важче. Гумбольдт мав рацію. Температура стала справжньою проблемою. Їм доводилося часто зупинятися, щоб попити. Вони спустилися вже майже на тисячу метрів, а кінця шляху все не було видно.

— Як ці істоти можуть так швидко пересуватися? — прохекав Оскар. — Мені здавалося, що такими темпами ми їх швидко наздоженемо.

— Не забувай, що вони живуть тут уже тисячу років, — відповіла Шарлота. — Сутулість, характерні риси черепа, копита. Це їхній життєвий простір. Після всього, про що ми дізналися, можна зробити висновок, що ці істоти пристосувалися до життя на глибині. Включаючи й високу температуру.

— У мене вже пухирі на ногах, — поскаржився Оскар. — Скільки нам іще йти? Я так утомився, що, здається, можу лягти й відразу ж заснути.

— Нам усім потрібен відпочинок, — сказала Еліза. — Карле Фрідріху, ти не забув, що ми очей за ніч не зімкнули? Нагорі, напевно, вже ранок.

— Так, ви маєте право відпочити, — погодився дослідник. — Мабуть, я захопився й забув, що ми вже кілька годин на ногах.

— Яка зараз година? — запитав Оскар.

— Шоста тридцять, — відповів Гумбольдт. — Саме час відпочити. Отже, вирішено. У найближчому зруч- ному місці розіб’ємо табір і ляжемо спати.

Усі втомлено кивнули.

Мандрівники пройшли ще метрів двісті й знайшли зручну нішу, що відповідала всім вимогам. Невеликий бічний коридор, що закінчувався метрів через п’ятнадцять.

Вони закинули туди рюкзаки, розстелили ковдри й нашвидку перекусили. Ні в кого, схоже, не було апетиту. Темні важкі скелі немов хотіли їх розчавити.

— Що будемо робити, якщо хтось з’явиться? — запитав Оскар. — Чи не потрібно залишити вартових?

— Не думаю, що істоти вирішать зараз вибратися.

Нагорі день. А якщо й піднімуться, сподіваюся, вони нас не помітять, — відповів Гумбольдт. Якщо тебе це заспокоїть, я попрошу Вілму нам допомогти. — Він звернувся до маленької пташки, що дивилася на нього дуже уважно: — Ти зможеш не поспати кілька годин? Зараз ти єдина з нас, хто встиг здрімнути. Крім того, ти набагато краще чуєш у темряві. Зробиш нам послугу?

— Вілма спостерігатиме, — пролунало з лінгафона. — Не турбуйся. У Вілми гарні вуха.

Дослідник погладив пташку по голові:

— Я знав, що на тебе можна покластися.

Оскар поклав голову на рюкзак. Трошки незручно, але краще, ніж зовсім без нього. Шарлота лежала поруч із ним. У слабкому світлі лампи він бачив, що очі дівчини розплющені.

— Ти не втомилася? — запитав він.

— Утомилася, — прошепотіла Шарлота. — Але щоразу, коли я заплющую очі, бачу її