Інна Роміч - Любов у спадок

почула, як він зі злістю штовхнув купу дрів, і вони з грюкотом розлетілися під його ударом. Помертвіла дівчина сиділа в барилі, з острахом дослухаючись до кроків стражника. Зараз він сопів просто в неї над вухом. Вона стиснулася в грудочку й щосекунди чекала, що ось зараз волохате ручисько стражника витягне її зі схованки, і…

— Нема тут нікого! — закричав шотландець, наостанок відкидаючи ногою нещасне поліно. — Я ж казав, то був пацюк!

— А візок перевіряв? — прискіпливо поцікавився старший.

— Атож, дуля тобі, — виразно почула Еріка шепіт стражника. — Ось зараз, просто розігнався, кожну діжку перевірив. Я кажу, нема нікого! Чого там дивитися?! — вже голосніше гукнув він і, позіхаючи, додав: — Однаково ранком діжки повезуть у абатство, нехай уже заодно й нашого пацюка прихоплять!

Він зареготав, задоволений своїм жартом. Від воріт долинув схвальний вигук:

— Авжеж, Філе! Їм він придасться. Уже ж у абатстві зерна багато, це тобі не дрова гризти.

Може, заодно й Робертсона завантажити їм на додачу? Подивися, чи не валяється десь неподалік?

Дружний регіт почувся від вартівні, й стражник, бурмочучи собі під ніс лайку, побрів назад.

Еріка виявила, що знову може дихати. Подумки вона піднесла найщирішу молитву Творцеві, яку будь-коли вимовляла в своєму житті. Оце вже ні, тепер вона нізащо не вибереться з цієї діжки. Серце в неї радісно стукотіло. Це справжня удача! Треба просто залишатися тут, і шотландці самі вивезуть її з замку. А далі… Далі вона що-небудь придумає. Обережно, боячись видати хоча б якийсь звук, вона перебралася в сусіднє барило, що лежало в глибині візка. Не дуже тут зручно… Але й так добре. Вона згорнулася всередині своєї дерев'яної схованки калачиком і спробувала задрімати. До світанку було ще години зо дві.

* * *

…Збудили її розмірене погойдування та стукіт коліс об дерев'яний настил мосту. Візок саме виїздив із замкових воріт. Спросоння Еріка боляче вдарилася головою об похилу стінку барила й відразу злякано затисла долонею рота. Навіть не відразу згадала, де опинилася, й ледь не виказала себе! Втім, не дивно — за останні чотири дні вона стільки разів прокидалася в зовсім неймовірних місцях, що незрозуміло, як вона взагалі досі не збожеволіла.

— Проїжджайте, — почула вона голос стражника над самим своїм вухом. — І швидше повертайтеся з новим вином! Колін звелів поквапити.

Дівчина впізнала голос запопадливого начальника варти й ледве стрималася, щоб не пирснути зо сміху. Її здолали запальні веселощі. Подумати тільки, вона сидить отут, під самим носом у стражників, а її безперешкодно пропускають, та ще й із побажаннями швидше повернутися! Оце вже ні, сюди вона повертатися не збирається.

Тим часом візок, погойдуючись, спокійно рухався лісовою дорогою. У невеликий отвір, не прикритий грубою рядниною, можна було розгледіти клаптик яскраво-синього неба й дерева, що ритмічно погойдувалися. Дівчина прислухалась. Шотландців, які супроводили візок, було двоє: візник і стражник. Вони тихенько перемовлялися між собою, прикидаючи, скільки ж хазяїн витратив на доччине весілля.

Еріка замислилася. Цікаво, чи далеко до абатства, в яке вони прямують? Її радісний настрій потихеньку починав псуватися. А що, як до нього їхати зовсім близенько, й вона не встигне втекти? То ж бо зачудуються ченці, коли виявлять у порожньому барилі дівчисько! Або, точніше, хлопця. Останнім часом її приймали за хлопчиська, й вона навіть не могла сказати, тішить її це, чи не дуже. Тепер уже думка залізти в діжку не здавалася їй такою вдалою. Може, слід було перечекати в замку, забитися в який-небудь кут, а потім під галас ушитися разом із гостями, що роз'їжджаються? Вона вже лаяла себе останніми словами, тим більше, що подорож у барилі виявилася не такою вже й приємною. Вона неабияк нам'яла собі боки об трикляті дерев’яні стінки. Візок підкидало на кожному вибої, діжки грюкотіли над головою, а її нещасні кісточки старанно перелічували всі купини та ями в околиці. На додачу знову жахливо схотілося їсти, так що від голоду навіть шлунок стисло…

— Тпр-ру, стій, стій, худобино безмозка! — зненацька закричав візник, натягуючи віжки.

Дівчина ледве стрималася, щоб не вилаяти його за таку раптову зупинку. Діжка підстрибнула, немов жива, й Еріка отримала черговий синець.

— А це що таке? — почула вона обурене запитання шотландця, але наступні його слова були перервані пронизливим свистом стріли.

«З вогню та в полум'я», — тільки й встигла подумати нещасна втікачка, намагаючись глибше забитися в барило. Невже на них напали розбійники? Цього ще бракувало.

— Ану ж бо, Сенді, вмаж їм ще, якщо ворухнуться! — пролунав чийсь знайомий голос. — Не рухатися, бо мої молодці всадять у вас добру англійську стрілу!

— Прокляті сассенахи, — злостиво прошипів візник. — Що вам потрібно?

Дівчина не дала нападникам можливості відповісти. Відчуваючи, як серце завмирає, а потім підстрибує від радості, вона поквапливо відсмикнула рядно.

— Агов! Я тут! — зривистим голосом загукала вона.

Еріка незграбно вибралася з барила, зістрибнула на землю й ледь не звалилася — за час подорожі ноги затерпли. Похитуючись, вона розгублено дивилася на Дональда. Їй хотілося кинутися до хлопців і розцілувати всіх, але не було сили навіть на це. Її не покинули!

Радість, гордість за своїх людей, полегшення… Всі ці почуття змішалися в її нещасній голові, так що з очей мало не потекли сльози. Вона врятована! Врятована!

— О Господи! — вигукнув переляканий не менше за шотландців латник. — Із нами хресна сила! Міледі, звідки ви взялися?!

Він ступнув до неї та схопив за руку, отетеріло дивлячись на Еріку, немов не міг повірити, що вона не примара. Обидва шотландці,