Інна Роміч - Любов у спадок

самих брів зарослою густою рудою бородою. На бородані красувався кілт, настільки заляпаний різноманітними плямами, що складно було розгледіти малюнок. При погляді на нього відразу ставало зрозуміло, що власник цієї нещасної одежинки полюбляє і вміє добре попоїсти. Здоровань похмуро дивився на неї, всім своїм виглядом нагадуючи розбудженого ведмедя.

Еріка ледве стрималася, щоб негайно не накивати п’ятами, й подумала, що коли вона зараз побіжить, то це буде останнє, що їй вдасться в житті.

— Н-н-нічого… — насилу змогла вона вичавити з себе. — Я просто…

— Ну що — просто? — грізно поцікавився охоронець і зробив до неї крок.

Він витяг уперед руку, вочевидь маючи намір зграбастати її за комір. Еріка зрозуміла, що ще мить, і стражник схопить її. Тому зігнулася навпіл і плаксиво заканючила:

— Жи-и-ивіт… Я тільки шукав, де тут вихід… О-ох-ох! Мене нудить…

Вона скривилася й спробувала надати своєму обличчю найжалібнішого виразу, на який лишень була здатна. Страж зупинився, гидливо глянув на неї. Схоже, він їй повірив.

— Ах ти, брудне порося! Не смій паскудити в нашому замку, мерзото! — закричав шотландець. — Понавозили сюди, бач, всілякої дрібноти, що навіть пити не вміє.

Останні слова вочевидь стосувалися нареченого Енні Маклейн. Еріка тихо потішилася сама з собою, що зараз у замку повнісінько гостей, ледь знайомих один із одним. Якби не ця обставина, їй навряд чи вдалося б так легко відскіпатися.

— О, сере, скажіть, де тут вихід? — вона трохи осміліла й знову заканючила. — Я відчуваю, мені зовсім зле… Мій живіт…

Розлючений шотландець підскочив до неї, розвернув у потрібному напрямку й відважив гарного стусана.

— Забирайся звідси, щеня! І не смій паскудити на ґанку, бо язиком вилижеш!

Не змушуючи себе довго просити, Еріка кулею промчала коридором до самого виходу. Хвалити Бога, це були надвірні двері.

Зовні вона жадібно вдихнула свіжого повітря. Після задушливого, смердючого підземелля це було справжнім щастям. Боже, вона знову на волі! У нічному небі яскраво мерехтіли зірки, тихо шуміли дерева на сусідніх пагорбах… У неї навіть руки затремтіли передчуваючи волю. Подвір'я замку було занурене в пітьму, але то тут, то там чулися голоси, блукали якісь тіні. Видимо, дехто з гостей вибрався провітритися після щедрої гостини. Не довго думаючи, Еріка зігнулася в три погибелі, намагаючись похитуватися, немов п'яна, перетнула подвір'я. Залишалася одна величезна проблема: як їй непоміченою пройти у ворота?

Дійшовши до якоїсь будівлі, що стояли досить близько від донжона, вона зачаїлася в затінку. Певне, це була якась господарська споруда — поруч громадилася купа дрів, а біля стіни примостився візок, навантажений барилами.

— Добре, — сказала сама собі вона, — ось ти вибралася з замку. Що далі?

Місяць світив тьмяно, але все-таки давав змогу розгледіти обриси предметів. Вона була настільки близько до стражників біля воріт, що могла чути їхні неголосні балачки та розрізнити, про що вони говорять… Здається, їх там було четверо чи п'ятеро. Старий Колін Маклейн був не дурень — чудово розумів, що зараз на його замок можна напасти без особливої праці, тому виставив гарну охорону.

Спливав час, Еріка з відчаєм озиралася навсібіч, але нічого путнього на думку не спадало. Ет, якби вона була не сама, то може, і вдалося б пробитися крізь варту… Але зараз і думати про це було марно. Вона просто курча проти цих здоровенних шотландців.

Заглиблена в невеселі роздуми, не відразу почула, що до неї хтось іде. Дівчина швидко шаснула за стоси дрів і присіла там. Все-таки вона дісталася майже до самих воріт, а це небезпечно. Від страху спина в неї вкрилася холодним потом, а серце застукотіло десь у горлі. Вона боялася зітхнути, щоб не виказати себе. Хтось пройшов поруч — Еріка навіть відчула різкий запах поту й часнику. «Ні, це нестерпно», — подумала вона, з полегшенням видихаючи повітря й утираючи великі намистини поту з чола, коли кроки затихли. Сидіти й ховатися ось так, лякаючись кожного звуку й кроку! Вона так довго не витримає. Еріка з тривогою глянула на небо. Незабаром розвидниться, її без особливої праці виявлять, і тоді… Вона нервово зайорзала на своєму місці й ненавмисно штовхнула ногою одне з полін. Бридка дровиняка вискочила зі стосу, немов жива, та покотилася до воріт. Грюкіт сухого соснового поліна розкотисто пролунав у нічній тиші, ніби барабанний дріб.

У Еріки язик пристав до горлянки. Вона завмерла, боячись поворухнутися, але було пізно — її почули.

— Агов, Філе! Ходи сюди! — пролунав від воріт чийсь владний голос. — Там щось грюкнуло біля дров'яної повітки. Може, пацюк, а може, ще хто. Ти б подивився.

— Та чого туди шастати? — резонно заперечив невидимий Філ. — Напевне, пацюк або п'яний Робертсон. Він завжди як нап'ється, то йде туди спати.

Еріка ні жива ні мертва слухала цей діалог. О Господи, зараз її знайдуть! Вона панічно почала оглядатися в пошуках схованки.

— Іди, кажу тобі! — суворо наказав старший. — Забув, що сказав лорд? Перевіряти все підозріле! Мені здається, там хтось ховається.

Може, від переляку Еріці на думку спало дещо несподіване. Безгучною меткою тінню вона кинулася до візка. Зачепилась за край, підтяглася на руках і вужем вгвинтилася в одну з порожніх діжок. Зверху барила були накриті якоюсь рядниною, і вона поквапно натягла її на круглий отвір. Може, так не помітять?

Стражник невдоволено бурчав, підводячись зі свого місця та плентаючись до повітки.

— Аякже, підозріле… — неголосно воркотів він, передражнюючи свого начальника. — Ха! Бачся, він вислужується, а я, значить, ходи перевіряй. Стовбич тут, як дурень…

Еріка