Юрій Миколайович Щербак - Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)

Малахов. На трек виїхало кілька юнаків-велосипедистів у червоних і синіх майках. Вони посувалися дуже повільно, щільною групою.

— Голоси?

— Все частіше і частіше я чую голоси своїх батьків. Батька, який ходив по селах, вимінював електроніку на хліб і молоко, щоб нагодувати мене. Мами, яка, помираючи, просила мене не розлучатися із Зоєю. От і сьогодні я їхав на велосипеді й розмовляв із небом. Просив у батьків вибачення за все і обіцяв незабаром прийти до них…

«Чому вони їдуть так повільно?» — думав Гайдук, дивлячись на велосипедистів, і згадував засніжену Пщину і материн голос, її слова про небо.

— Ось і Олі немає, і я ніяк не змирюся з цим, — мовив Малахов, витираючи обличчя рушником, що лежав на столі, за яким працюють спортивні коментатори. — Я не з вами, Ігорю Петровичу, тому що я з НИМИ. З тими, хто мене чекає. Їх набагато більше, ніж вас, живих. І вони сильніші.

— У вас проблеми зі здоров’ям?

— Та ні. Швидше, проблеми з часом і простором. Я переходжу в інший стан. Не забувайте — адже я Кварк.

Раптом велосипедисти, перетнувши лінію під трибуною, запрацювали ногами як шалені, петляючи по треку то вгору, то стрімко падаючи вниз, і ці безглузді перегони нагадали Гайдуку його життя. І коли один із велосипедистів упав, Координатор зрозумів, що втратив назавжди Малахова.

— Ви не ображайтесь, Ігорю Петровичу, але я нарешті зрозумів, що все моє життя — це суцільна поразка. Малахов жбурнув рушник у блискучий контейнер для сміття. — Я хотів стати вільною людиною, а став олігархом, мільярдером, який готовий перегризти горлянку Шморгуну за зайвий мільярд. Хоча Шморгун був колись моїм кращим другом. Я хотів будувати демократичну державу, а побудував диктатуру, тільки м’яку, новітню, soft dictatorship, і я — переконаний демократ, який обожнює Велику Британію, — став одним із тиранів на своїй землі.

— Ви вважаєте, що наша з вами держава гірша за державу Махуна чи державу Волі? — ображено спитав Гайдук.

Малахов змахнув руками.

— Що ви, Ігорю Петровичу. Звичайно, не гірша. Але хіба той сатанинський бал крадіїв та жлохів, яким були ці режими, є еталоном для порівняння? Хіба ми з вами про таку державу мріяли?

Пелетон велосипедистів тепер посувався в середньому ритмі, без уповільнень і різких пришвидшень. Малахов нарешті придивився до руху на треку.

— Як їдуть гарно, га? Готуються до першості Європи. Але коли я катаюсь, їх сюди не пускають. Бо я — господар, кредитор, а вони — боржники, орендатори. І ви знаєте, що найгидкіше? — Малахов перейшов на шепіт. — Мені це подобається. Бути вищим за них. Мати над ними владу. Уявляєте, яка ганьба?

— Я думаю, що їх не пускають тільки для того, щоб ви не побачили, який ви старий. — Гайдуку було шкода Малахова, бо зрозумів, що втратив ще одну близьку людину, але не міг не сказати цих безжальних слів. — Ви втомилися, Миколо Михайловичу. І погода сьогодні пригнічує. Настрій похмурий. Вам усе не подобається. Думаєте, я в захваті? Думаєте, я нічого не бачу і не розумію? Та я знаю про цю державу таке… Щодня читаю зведення, слухаю доповіді. Вбивства, самогубства, бійки, протести, сварки за землю, підпільні організації, українські, російські шовіністи, анархісти, ісламські бойовики, сепаратисти, слизовики, спекулянти… Україна — це вічний киплячий казан Європи під великим тиском, який час від часу вибухає — і тоді ллється кров ріками. Нам вдалося — хоч і шляхом терору, не заперечую, — трохи знизити тиск у цьому казані, припинити сповзання до повномасштабної громадянської війни. Вперше за багато років ми дали людям спокій, можливість працювати на себе. Дали надію на справедливість. Хіба цього мало?

— Справедливість? — усміхнувся Малахов. — Побійтеся Бога, Ігорю Петровичу. Ви коли-небудь рахували, скільки багатств, майна і землі зосереджено в наших руках — у руках членів КОПОР-РАМ? Сімдесят відсотків. Це випадково? А що робиться на місцях? Мої представники при військових губернаторах і комісарах розповідають таке… — він махнув рукою. — Ми знищили армію, втягнувши її в цивільні справи, перетворивши військових на адміністраторів, бізнесменів та господарників. Треба щось робити, вносити якісь зміни. Так довго це не триватиме.

— А в загрозу «Глобального джихаду» ви вірите?

Малахов замислився. Гайдук подумав, що йому не вистачатиме мудрого Малахова, до порад якого генерал так часто прислухався.

— «Глобальний джихад» не має шансу на військову перемогу. Так само, як не мала шансу Чорна Орда. Він переможе тільки тоді, коли захопить душі наших людей, а не територію. Чесно кажучи, я маю великий сумнів у глибокій християнськості нашого народу, який все ж таки у своїй основі народ-язичник. Ваше захоплення християнством — велика ілюзія.

— Сподіваюсь, що ви помиляєтесь, Миколо Михайловичу.

Кілька хвилин вони мовчали, спостерігаючи за спортсменами.

— Відпустіть мене, Ігорю Петровичу, прошу вас, — Малахов благально подивився на Гайдука. На трек виїхала команда дівчат у блакитній формі, і Гайдук, побачивши їхні молоді треновані тіла, згадав Олю.

— Я вас не тримаю.

— Не хочу бути щуром, що кидає потопаючий корабель.

— Хіба він уже потопає? — жорстко кинув Гайдук.

— У світі є одна країна, яку не зачепили світові й громадянські війни, — мрійливо сказав Малахов, уважно придивляючись до тренування велосипедисток. — Там немає ні українців, ні росіян, немає ненависті, ніяких конфліктів. Люди просто насолоджуються життям.

— Це де — на Марсі?

— Я хочу туди поїхати із Зоєю. Гроші в мене є. Часу немає. Майже не залишилось. Хочу хоч трохи пожити собі на радість. Ви не бували в цій країні, бо там немає армії і розвідки. Це Коста-Рика. Коли відпочивав там — переконався: найкраща країна в світі.

— І коли ж ви хочете туди виїхати?

— Якнайшвидше. Призначу свого наступника. Швидше за все, ним стане Антон Зігель, мій генеральний конструктор. Ви знаєте його. «Ящірка» — це його…

— Знаю, — перебив