Наталія Хаммоуда - Мереживо людських доль

— Ніно, можна вас на хвилинку?! — покликала я дівчину, подумавши, що, можливо, вона взяла мої речі для прання.

— Слухаю, — відповіла дівчина, входячи до кімнати із великим білим пакунком у руках. — Це для вас.

— Що це? Це моя одежа?

— Речі купив для вас господар. Ваші ж бо нікуди не годяться, тому ми їх викинули.

— Як то викинули? Не запитавши мене? — обурилась я.

— Ох, — похитала головою дівчина поглядаючи на двері, — господар завжди діє так, як вважає за потрібне, ніколи ні в кого нічого не запитує.

Моєму обуренню не було меж. Всередині все горіло від злості. Це один господар знайшовся. Вже мала одного, що тільки й наказував мені: як жити, що робити, коли приходити на роботу, а коли з роботи, про що говорити, що варити. «З-під зливи та й на дощ!» — кинула розгнівано я, коли дівчина тихо вишмигнула за двері зі словами «Одягайтесь, господар чекає на вас у вітальні».

Розгорнувши пакунок я не повірила очам. Речі, не досить того, що були усі вишуканими і досить дорогими — були мого розміру, і кольорів, які мені дуже подобаються: довга лілова до землі спідниця із тонесенької шерсті; чорна, плетена гачком, (схоже, що ручне плетіння), туніка; темно-синього кольору мешти із досить таки височеньким підбором; і кілька пар панчіх різних відтінків сірого. Але було ще щось, що доконечно привело мене в ступор: на дні пакунка був невеличкий пакуночок перев’язаний стрічкою із надписом «Intimissimi». Ні, це неможливо! Господар купив мені труси? Він що, чисто здурів, чи це тепер вважається нормальним?

Подавляючи злість я все ж одягнулась, бо робити було нічого. Вийшовши із кімнати, я зустріла гувернантку за дверями, яка вже чекала, щоб провести мене до зали. Довгим широким коридором ми йшли минаючи велику кількість дверей. Серце із грудей виривалось в очікуванні чогось невідомого.

Нарешті дійшли: широка мармурова арка із двома статуями давньоримських красунь обабіч зустріли нас на вході до зали. Широка світла кімната, завбільшки сучасної однокімнатної квартири, здивувала не тільки меблями, а й великою кількістю картин у позолочених широких рамах. Шкіряні дивани вздовж стін, дубовий паркет, тропічні вазони у красивих античних вазах… Все це ще раз підкреслило статок господаря. Я стояла всередині арки, роздивляючись довкола себе, бо в залі нікого не було, і дівчина вмить кудись зникла, залишивши мене на одинці із всією тією розкішшю.

Я переводила погляд із картини на картину. Полотна були дуже захоплюючими і талановито написаними. Природа на полотнах змінювалась пишнотілими красунями, тваринами і квітами. На мить я навіть уявила себе у Луврі, Праді чи Ермітажі, хоча ані в одному із цих відомих музеїв я ніколи не була, коли із-за плечей почулись слова господаря.

— Ну, здрастуйте, чарівна незнайомко! Вітаю вас у віллі «Ґлорія».

— Доброго ранку! — відповіла я, обератючись до господаря.

Переді мною стояв красивий вискоий мужчина середнього віку: стильні дорогі окуляри, помаранчеві джинси, синій светр і червоний шалик закинутий на плече. Все це свідчило про те, що чоловік — особа неординарна. Не всі наші чоловіки так особливо вдягаються. Таких можна побачити в італійських кав’ярнях, але ніяк не в українському місті. Мабуть він багато подорожує, бо речі на ньому також були не із українських бутиків. Я на мить розгубилася, але швидко прийшла до тями, не зводячи погляду із його дивної борідки.

— Я Світлана, — протягнувши руку господареві, представилась.

— Юліан Світловський, — тихо відповів господар, нахилившись, щоб поцілувати мою руку.

Я зніяковіла, бо не звикла до таких аристократичних тонкощів. Звичайно, колись і мій чоловік цілував мені руки, але то було суто під час наших зустрічей, коли ще не цілував в губи, або пізніше під час інтиму, але, щоб ось так… такого не пригадаю.

— Ви дуже красива жінка! — зробив мені комплімент господар. — То чому ж ви так вчора…

— Давайте не будемо про це! — заперечила я. — Це суто моя справа. Я дякую вам за турботу про мене, але не потрібно було…

— Не потірбно було вас рятувати? — не давши мені договорити, господар зробив крок назад. — Ну тоді вибачте, що я це зробив. Просто буває так, що людина вдається до самострати, а потім, коли вже на волосок від смерті жалкує, та порятунку нема звідки чекати. Вже пізно.

— Ну, можливо, але не у моєму випадку, — захищала я своє вчорашнє рішення, як могла. — Марно це все…

— Марно, кажете? — примруживши око запитав Юліан. — А, чи змогли б ви сьогодні знову кинутись з моста?

— Не знаю, — двояко відповіла я. — Напевно ні.

— Ось, а кажете, що даремно. Я дивуюсь, як так люди необдумано поступають. Невже бувають такі проблеми, щоб підштовхнути до самострати? Адже з усіх проблем є вихід…

— І так, і ні, — відповіла я, бо не хотіла продовжувати пусту розмову, яка вела до того, щоб розповісти про причину мого рішення.

Я зовсім не мала бажання про це не те, що говорити, а навіть згадувати. Якби ще можна було стерти з пам’яті цей день назавжди, то й жити було б легше, бо як тільки заплющувала очі, картина з двома чоловічими тілами ставала перед очима, як завіса.

Юліан підійшов до дивана і запросив мене присісти поруч. Я не могла відмовитись, бо не тактично по відношенню до гостинного господаря, але секунду тому я вже хотіла попросити дозволу піти геть.

— Скажіть, Світлано, що привело вас до нашого міста? Не дивуйтесь, я був змушений заглянути у ваші документи…

— Мої документи? Так вони у вас? — здивувалась я, бо навіть до цього часу не згадувала про свою сумку, яку залишила висіти на поруччі моста.

— У мене. Звичайно у мене. Зараз я вам їх поверну, — відповів Юліан і пішов у сторону широкого полотна із трьома білими кіньми на лані стиглого жита, яке висіло біля вікна.

Відхиливши картину господар дістав із кишені в’язочку ключів, щоб