Джо Хілл - Пожежник

обабіч, заспокійливо шепочучи і квокчучи навколо неї. Ґейл Нейборс поспіхом почала збирати її речі. Якби хтось тієї миті зайшов у кімнату, то, певно, подумав би, що саме Еллі тільки-но кривдили й принижували, а не Рене чи Ніка.

Гарпер повернулася до свого ліжка, яке стояло під прямим кутом до ліжка Рене. Жінка на той момент уже сиділа на краєчку свого матраца, змарніла і збентежена. Так само почувалася й Гарпер.

— Хтось із нас має сходити по Ніка? — запитала Рене.

— Думаю, не варто. Далеко він у такий сніг не зайде. Пильнувальники верещатимуть, тільки-но він ступить за дошку. Хтось із них, зрештою, поверне його.

Мальборо-Мен і досі базікав, щось розказуючи про жінку, яка смерділа мокрою кішкою, коли згоряла. Здавалося, його ображало, що вона, помираючи, надумала собі смердіти. Балачки на радіо наштовхнули її на думку, що кінець світу, зрештою, — це не так вже й погано.

— Я більше не витримую, — промовила Рене. Гарпер здалося, що вона про життя у таборі, але йшлося лише про діджея. Рене потягнулася і, роздратовано клацнувши, перемкнула радіо на АМ[58] і почала міняти смуги ефірного шуму.

— Що ти робиш? — запитала Гарпер. — Чого всі в таборі постійно слухають статичний шум? Що ви всі там хочете почути?

— Марту Квінн, — відповіла Рене.

— Марту Квінн? Ту Марту Квінн, що ще сто років тому на MTV була?

— Вона десь там... десь є.

— Брехня, — пробурмотіла Норма. — Усе брехня. Небувальщина.

Рене її проігнорувала.

— Тобі ж відомо, що кажуть про це діти.

— Гадки не маю, що вони кажуть. То що вони кажуть?

— Вона прийшла з вісімдесятих, щоб врятувати людство. Марта Квінн — наша єдина надія.

3

— Сама я тієї передачі ніколи не чула, але трансляція ведеться буцімто з-поза менського узбережжя. — Рене силкувалася нап’ясти на себе грубу помаранчеву парку[59].

Минуло трохи часу. Жінки метушилися біля підніжжя підвальних сходів, дістаючи пальта й шапки з картонних коробок та набираючись духу до тих трьох сотень футів, які треба було промаршувати крізь кучугури снігу, аби дістатися кафетерію, де чекала вечеря. Знадвору стогнав вітер.

— З човна?

— З острова. У них там маленьке містечко та власна дослідницька лабораторія, яку підтримує федеральний уряд. Чи то пак — те, що від нього залишилося. Вони там тестують експериментальні методи лікування.

— У них є сироватка, яку щеплять за вісімнадцять ін’єкцій, — Джеймі Клоуз вишкірилася, оголивши криві зуби. У нижній частині рота бракувало двох різців. — Наче від сказу. Вона пригнічує драконячу луску, але її слід отримувати щодня. Скидаєш штани, нахиляєшся, дістаєш дзьоба прямісінько в дупу. Мені такого щастя не треба. Якби захотіла, щоби хтось завдавав мені болю, колупаючись у дупі — то в мене є рідний дядечко, до якого можу завжди звернутись.

Губи Гарпер прикривав шарф, кількома завитками намотаний довкола обличчя, і їй здавалося, що то достатній привід ніяк на це не відповідати. Вона проштовхнулася до натовпу жінок, які підіймалися сходами догори, у темряву та верескливий буревій.

— Не все аж так погано, — пробурмотіла Ґейл Нейборс. Принаймні Гарпер здалося, що то була Ґейл Нейборс. Відрізнити близнят було важко за будь-яких обставин, та з насунутою на очі шапкою і пухнастим комірцем парки навколо вух Гарпер заледве могла розгледіти обличчя дівчини. — Вочевидь, вони досягли значних успіхів з медичною марихуаною. Нею забезпечують кожного, по сім косяків на тиждень. Травка, вирощена урядом, — чистий, витриманий продукт.

— А ще там дозволяють пити спиртне з шістнадцяти, — сказала та, що, на погляд Гарпер, звалася Ґіліян. Одразу після Великодня, наскільки вона пригадувала, обом дівчатам виповнилося шістнадцять.

Тиснява натовпу виштовхнула Гарпер сходами в нічну темінь, де вервечка впритул припасованих дощок тягнулася по снігу, гублячись у темряві. Солоний буревій урізнобіч шарпав Гарпер. Вона вже не так твердо стояла на підборах, як кілька місяців тому. Її центр рівноваги поволі зміщався. Жінка зіперлася на припорошений снігом валун.

Дівчата Нейборс проминули її та попрямували вперед. Емілі Вотерман, підстрибуючи, пройшла за ними, і Гарпер розчула, як вона промовляє:

— А ще там по п’ятницях морозиво! Домашнє морозиво! Три смаки: полуничне, ванільне і, по-моєму, кавове. Кавове моє улюблене.

— Морозиво щодня! — пообіцяла одна з дівчат Нейборс.

— Морозиво на сніданок! — промовила інша, а тоді всі вони щезли у ніч.

Еллі взяла Гарпер за лікоть і допомогла випростатися.

— Думаєш, Нік пішов до кафетерію? — запитала дівчинка стишеним, пригніченим голосом. У гуртожиток хлопчик так і не повернувся. З моменту втечі його ніхто не бачив.

— Не знаю, — відповіла Гарпер. — Можливо.

— Як гадаєш, Рене до мене ще колись заговорить?

— Гадаю, що тобі полегшає, тільки-но ти попросиш вибачення.

— Дон Льюїстон знає, де він є.

— Де що є?

— Острів. Острів Марти Квінн. Принаймні думає, що знає. Якось показав мені його на мапі. Каже, що за всіма відомостями то мав би бути Острів Вільного Вовка, що неподалік від Мачіазу[60].

— То він чув передачу?

— Ні.

— А ти?

— Ні.

— А хтось узагалі чув Марту Квінн?

— Ні, — відказала Керол Сторі до того, як Еллі встигла відповісти.

Вони дісталися роздоріжжя біля Парку монументів, де шлях з каплиці перетинався з вервечкою дощок, що тягнулися з лісу. Керол виринула зі снігу, який намітав ледь не навскіс, а за нею йшов батько. Вона вела його майже як дитину, тримаючи за вдягнуту в рукавицю долоню.

— Кого не спитай у таборі, — промовила Керол Сторі, — завжди виявиться, що вони чули про це від когось. А якщо їм стає на душі тепліше від існування тихого захистку, яким можна марити, то чом би й ні? Я й себе часом ловлю на тому, що клацаю перемикач АМ-діапазону. Та ось що я тобі скажу: навіть якщо Марта Квінн десь там, вона не має чогось такого, що ми потребуємо. У нас уже є все необхідне тут.

Гарпер зайшла в кафетерій; сніг обсипався з її чоботів вологими білими грудками. Отець Сторі обтрусив своє пальто, і маленька хуртовина завирувала довкола його ніг. Гарпер обвела поглядом кімнату, шукаючи Ніка, але не побачила його.

— Марта Квінн завжди посідала особливе місце у моєму серці, в тих своїх барвистих жилетках та тоненьких краватках, — заговорив Отець Сторі. — Є щось таке в жінках, які носять краватки. Так і хочеться її ухопити й потягти у свої обійми.

Він підморгнув. Норма Гілд насипала йому повний черпак равіолі. За консистенцією соус був більше подібний до багнюки.

— Нормо, виглядає чудесно. Твоя рецептура?

— «Шеф Боярді»[61], — відказала Норма.

— Божественно! — вигукнув він і рушив далі, до крекерів «Рітц».

Норма провела його очима, а тоді