Михайло Стельмах - Гуси-лебеді летять

з яйцями й обережно почав пересовувати її на другий кiнець столу. А я, затаївши подих, югнув пiд стiл i, наче ящiрка, проповз на чотирьох у коридор. Навздогiн менi якесь одоробало гукнуло: "Тримайте його!" Я з того переляку скочив на ноги, швиденько шатнувся до других дверей i... з розгону наскочив на височенного, в червонiм кожушку парубка. Йому одразу стало весело, а менi гiрко. Хiба ж я знав, що i на других дверях пантрують "зайцiв"?

— Ти звiдки такий вискiпався? — пiдхопивши мене пiд боки, запитав парубок.

— Он звiдти, — невиразно промовив я. — Пустiть мене, дядьку, в театр.

— Чого захотiв! Я тебе пущу, але так, щоб знав, де раки зимують!

— Я вже знаю, де вони зимують... — жалiсно заскiмлив, бо не раз про це чув од дорослих.

— А куди Макар телят ганяє теж знаєш? — уже з цiкавiстю покосував на мене парубок.

— I це знаю, — бадьорiше вiдповiв я.

— Ну, а де роги козам правлять?

— Теж знаю.

— А по чому фунт лиха?

— Це як на якому ярмарку, — посмiлiшав я. Моя вiдповiдь сподобалась любителю приказок, вiн засмiявся i ще запитав:

— А чого ж ти не знаєш?

— Не знаю, що таке тiатри. Пустiть мене побачити.

— Iч, який планетний — чого захотiв!? Я зараз як втру тобi часнику, то надовго забудеш про театри, — i парубок повiв мене поперед себе до виходу. А там уже хлопчаки збагнули, що й до чого, й почали тицяти на мене пальцями.

Я не сказав би, що це були найкращi хвилини в моєму життi. Але-вони одразу стали ще тяжчими, коли я пiд пильним наглядом опинився бiля самого касира: назустрiч менi з приступцiв розгонисте iшов дядько Себастiян. Тепер я ладен був од сорому провалитися крiзь землю, щоки мої запалали, а пiд повiками защемiли сльози.

Ставши трохи осторонь, похнюпився i дивлюся не на дядька Себастiяна, а на чоботи, надiючись тiльки на чудо: може, увiйшовши з теменi, голова комнезаму не пiзнає мене.

— Ти що, Андрiю, хочеш робити з хлопцем? — не дивлячись на мене, запитав дядько Себастiян парубка.

— А що з ним робити: за хвiст — i на подвiр'я! — засмiявся Андрiй.

— А може, ми його пропустимо в театр? Хай подивиться мале. Скiльки воно там мiсця займе?

— Ну, коли ви так думаєте, хай i вiн має свято, — погодився парубок.

Дядько Себастiян обернувся до касира:

— Олександре, дай хлопчаковi контрамарку, щоб не ганяли його, наче солоного зайця. — Далi вiн лише приторкнувся рукою до моєї голови i пiшов у школу. Я знаю, чого дядько Себастiян не зупинився: вiн бачив, що мої сльози були на пiдходi, а вiн мав делiкатну душу.

Олександр змiряв мене точнiсiнько таким поглядом, як мiряють тих, що проскакують на дурничку в театр, i тицьнув клаптик паперу.

— А де ж контрамарка? — не пiдводячи голови, запитав я, бо хiба мiг подумати, що таке велике й урочисте слово мiститься на такiй крихiтцi паперу, на якiй не могла навiть викруглитись уся печатка.

— Оце вона й є. Бiжи, тiльки не займай нiчиного мiсця — твоє стояче!

Затиснувши в руцi контрамарку, я вскочив у школу, що зараз гудiла, неначе вулик, смiялася i нещадно трощила насiння. Тепер тут стояли не шкiльнi парти, а колоди, на них були настеленi свiжi дошки, i тому всiм було дуже гарно вигойдуватись. Мене одразу ж потягло наперед, бо позаду, за головами дорослих, нiчого не було видно. Коли я зупинився перед сценою, над якою колихалась пошита з ряден завiса, хтось мене знизу цапнув за ногу й десь, наче з пiдземелля, почувся смiх. Я оглянувся. Хто ж це мiг збиткуватися надi мною? Але нiде нiкого. Та досить було пiдвести голову вгору, як знизу знову щось потягло мене вже за другу ногу, i знов пiдземелля вибухло писклявим реготом. Може, це й є та нечиста сила, що дiє в театрах? Менi стало страшнувато. Я трохи одiйшов од сцени, а в цей час хтось з пiдземелля прошепотiв:

— Михайле, залазь до нас, тут безпечнiше: перевiряти не будуть. Я трохи пригнувся i в дiрi пiд сценою побачив своїх однокласникiв Софрона, Вiктора, Уляна i Григорiя. Так ось яка нечиста сила хапала мене за ноги. Виявляється, отряхуватi хлопцi, щоб побачити театр, ще вдень, пiсля урокiв, забилися пiд сцену i там, терплячи незручнiсть i голод, дожидалися вистави.

— А мати вже тебе по всьому селi розшукувала, — нахилився я до Софрона.

— З дубцем чи без нього? — зажадав уточнення школяр.

— Без нього.

— Все одно тепер буде вдома пiсля театру ще один театр, — спохмурнiв хлопець, а далi запитав: — У тебе часом нiчого нема їсти?

— Є пряжений горох.

— О! — тiльки й вирвалось у хлопцiв. Вони одразу накинулись на мiй горох, | i незабаром пiд сценою обiзвався безтурботний смiх i дружна