Володимир Миколайович Владко - Аргонавти Всесвіту

Бокові двигуни на кінцях крил астроплана повернулися на сто вісімдесят градусів, їх сопла скерувалися вже не назад, а вперед. І з них вихопилися хмарки розпечених газів. Вибухи палива в цих двигунах штовхали астроплан назад, гальмували його рух, уповільнювали швидкість. Астроплан сіпнуло назад, швидкість стрімко падала. Міжпланетний корабель ішов уже понад самими хмарами.

Микола Петрович перевів боковий важіль ще далі. Знову тривожний дзвінок, знову різкий поштовх, який кинув тіло вперед. Бокові двигуни дали ще кілька гальмуючих вибухів.

Покажчик швидкості хутко міняв показання. Ось щойно було шість кілометрів на секунду, і вже п’ять… чотири… вже три…

Зблідлий Сокіл мовчав. Обличчя Ван Луна було майже визивно незворушним. Галя Рижко відчувала, як стукотить її серце, і похололі пальці мимоволі чіплялися за краї гамака кожного разу, як астроплан сіпало назад.

Мозок академіка Риндіна працював, як точний механізм, майже автоматично. Микола Петрович уважно стежив за стрілкою покажчика швидкості — це було зараз найголовніше. Три кілометри… два кілометри… один кілометр на секунду! Треба менше, значно менше, але це не в його силах, доки корабель летить носом уперед. Треба змінювати стан, не можна гаяти часу! Він енергійно потягнув на себе руль висоти, який приводив у дію закрилки на горизонтальних стабілізаторах.

Описуючи плавну криву, астроплан почав набирати висоту. Його загострений ніс підводився вище і вище до неба: так літак переходить звичайно з горизонтального польоту в мертву петлю, стаючи при цьому майже вертикально. От астроплан задрав ніс майже до зеніту. Ще трохи — і він почне перекидатися в зворотний бік. Але ж не хоче Риндін примусити свій корабель робити мертву петлю?..

Звичайно, ні! Микола Петрович відвів руль висоти в попередній стан. Астроплан по вертикалі йшов вгору від хмарної пелени, з кожною секундою втрачаючи швидкість. Він ішов тільки за інерцією, яку швидко гасило тяжіння Венери. Повільніше і повільніше стає рух астроплана вгору… ще секунда, дві, три — і швидкість згасла зовсім. Астроплан, що застиг було на якусь мить у повітрі, почав падати по вертикалі хвостовою частиною вниз.

І так само, як на шляху до зеніту, вгору, його швидкість з кожною секундою зменшувалась, так зараз швидкість падіння з кожною секундою збільшувалась. Якщо її не уповільнити, — астроплан проріже хмари, що ховають поверхню Венери, і вщент розіб’ється об неї! Треба включати ракетні двигуни, треба гальмувати ними!

Із сопел обох двигунів на крилах астроплана вихопились струмені розпеченого газу, скеровані вниз, до сірих хмар. Швидкість падіння уповільнилась, але ж зразу-таки почала наростати знову. Хмари наближались. Астроплан падав на них кормою вниз.

Академік Риндін включив автомат бокових двигунів. Він подавав до камер згоряння невеличкі заряди атоміту, вибухи відбувалися один за одним, слабші, але частіші. Ці вибухи затримували падіння корабля, нейтралізували тяжіння Венери: астроплан сковзався вниз з невеличкою відносно швидкістю. Хмари ближче, ближче… І раптом екран перископа став сірим: корабель занурився в щільні хмари, прорізаючи їх по вертикалі вниз.

Тепер усе залежало від того, яка поверхня Венери, що на неї впаде астроплан. Риндін розумів це, але більше він нічого зробити не міг. Панорамний радіолокатор не діяв, знижуватися на горизонтальному польоті він не мав можливості. Лишалось тільки гальмувати вертикальне падіння, гальмувати всіма засобами… Що внизу?

І раптом екран перископа прояснився. Астроплан пролетів крізь товстий шар хмар, лишивши їх вгорі за собою. Вигук здивування вихопився у Галини Рижко. Ось воно, те червоне, яке вона на мить побачила в просвіті між хмарами ще тоді, під час кругового польоту!

Яскраво-червона ковдра буйної рослинності вкривала поверхню Венери. Звідси, з висоти понад кілометр, не можна було одразу зрозуміти, трава, чи чагарник, чи хащі химерно забарвлених первісних лісів виднілися під астропланом. Але червона ковдра застилала собою все, всю нерівну горбкувату поверхню, скільки сягало око. Он срібліє вода. І скелі, гострі скелі підносять вгору свої верхівки з густої оранжево-червоної рослинності. Але як швидко все це наближається, зростає. Астроплан падає надто стрімко!

Микола Петрович вирішив включити водночас і центральний двигун. Це було дуже рисковано. Навіть малі заряди атоміту в центральному двигуні могли своїми вибухами нахилити корпус астроплана, тоді гальмування взагалі стане неможливим… Втім, на все це доводилося йти. Три вибухи в центральному двигуні примусили астроплан майже підстрибнути вгору. І знову почалося стрімке зниження. Пружинна стальна спіраль висунулася з кормової частини корабля. Вона була готова прийняти на себе перший удар об поверхню планети. І все ж таки швидкість падіння надто небезпечна…

Гострі верхівки скель унизу наче летіли назустріч кораблю, готові простромити його корпус. Астроплан здригався від вибухів атоміту в камерах згоряння, гальмував своє падіння, — і нічого не допомагало. Корабель падав.

Микола Петрович відкинувся на спинку крісла. Він відчув неймовірну втому. Тепер уже навіть він не міг допомогти справі нічим. Ще лишалася пружна стальна спіраль. Думки стрибали, перебиваючи одна одну. Спіраль допоможе, якщо корабель упаде кормою вниз. А якщо під кутом?.. І якщо скелі вріжуться в корпус?.. Треба чекати. Зроблено все, що було в його можливостях. Все чисто!

Різкий міцний поштовх струсонув корабель. Все всередині задзвеніло й загуло. В каюті упало щось скляне, розбилося. Гамак, в якому лежала Галя, прогнувся вниз і знову міцно, рвучко підштовхнув її вгору. Астроплан упав на поверхню Венери, — на щастя, не на скелі, а в гущавину первісного лісу. Стальна спіраль прийняла на себе частину удару, стислася, наче пружинна ресора, трохи підкинула корабель угору. Він хитнувся — і з розмаху звалився боком на високі гіллясті дерева.

Ті дерева ламалися під його вагою, наче тонесенькі палички, астроплан своїм корпусом приминав їх; немов жива істота, він хотів умоститися серед них, зупинитися в своєму русі. Але опір дерев був надто слабким, щоб затримати величезний корабель, який упав на пологий схил.

Ламаючи далі й далі дерева, астроплан спочатку сковзався вниз тим схилом, а потім і зовсім покотився під укіс. Тепер уже в центральній каюті не можна було зрозуміти нічого.

На екрані перископа все стрибало, крутилося, миготіло. Астроплан котився кудись униз, перекидаючись і зрідка вдаряючись об каміння. Гуркіт і дзвін, глухий гул не припинялися.

Все переплуталося, перемішалося у свідомості Галі Рижко. Не було вже ані верху, ані низу; підлога, стеля і стіни каюти крутилися навколо неї. Гамак то відкидав тіло від себе, то глибоко прогинався під ним. На екрані перископа мелькало небо, грунт, вкритий химерним мережаним чагарником, червоні дерева, скелі,— все мчало в скаженій скачці. Галя почула, як скрикнув Сокіл.