Володимир Григорович Брагін - В країні дрімучих трав

щоденника, що його розвіяла буря на березі Великої Повільної річки. Тієї річки, яка багато-багато років тому була для мене тільки маленьким струмком.

На цих сторінках знову буде послідовно перелічено і пояснено все, що я бачив, спостерігав, відкрив у Країні Дрімучих Трав.

Згадую, як несподівано ущух вітер, що з такою несамовитістю розкидав аркуші щоденника. Так само раптово, як і почався. І відразу все навколо затихло. Вляглася курява. Заспокоїлись дерева-трави. Жодного звуку і шарудіння не було чути: мешканці трав, налякані вітром, ще довго не зважувалися подавати будь-які ознаки життя. Занепокоєна річка потекла ще обережніше й повільніше. Сонце почало світити м’яко і лагідно.

Та неспокійно було в мене на душі. Все втратити — гірко і боляче. Але знайти втрачене і знову втратити!… Що це? Втрата в квадраті?! Відчуття, переживання, біль, гіркоту аршином не виміряєш, цифрами не обчислиш. Все так сталося тому, що я — маленький: світ виріс у багато-багато разів. От і став я у багато разів слабкіший. Кричи, лайся, плач, — нема діла до мене ні гомінливим деревам-травам, ні Великій Повільній ріці, ні завжди німому сонцю.

Зараз, усе пригадуючи, бачу, який я був жалюгідний, коли біг за останнім аркушем і молив, благав вітер — хоч цей, хоч один аркуш донести до людей! Яке дурне, смішне прохання! Що з того, коли навіть вітер і донесе до людей якийсь аркуш? Адже люди, читаючи його, нічого не зрозуміють. І як вони його прочитають?

От не щастить… Паперу замало. Тільки-но почав писати новий щоденник, папір кінчається. Доведеться відкласти розпочату справу, побувати у паперових ос…

Частина п’ята

ЛЮДИНА РЯТУЄ ЛЮДИНУ

НА БЕРЕЗІ РІЧКИ ЗАПІЗНІЛИХ ДОКОРІВ

Отже, Думчев почав новий щоденник і пішов по папір і чорнило.

Я скінчив читати ці записи Думчева, коли повечоріло, і тіні дерев-трав ставали дедалі довші.

“Що тепер робити?” — спитав я себе. Звичайно, треба передати Думчеву крупинку, яка повертає ріст. А чи не краще сховати її тут, в моєму домі-печері, під пеньком, а потім уже шукати Думчева? Все не так! Нащо ховати те, що треба віддати? Ні на мить не розлучуся з крупинкою, що повертає ріст! Загорнувши крупинку в мій плащ, я вирішив іти з клунком за плечима.

Думчев пише, що він вирушив по папір до паперових ос. Гніздо паперових ос зовсім поряд, за кілька кроків від пенька, біля якого я стою. Навіщо йти? Можна гукнути. Я глибоко вдихнув повітря, щоб гучніше крикнути, але в цю мить згадав, що мій крик загубиться в шумі трав, як писк комара. Я ж зменшився, і тому простір, який відокремлює мене од Думчева, незмірно виріс. Мені доведеться йти до гнізда паперових ос довго, дуже довго.

Я переніс записки Думчева в свою оселю-печеру і поклав на місце. Востаннє подивився при м’якому неживому світлі гнилючок на аркуші, списані рукою Думчева, і в думці сказав: “Людина!” Це слово звучало у мене в голові, коли я вийшов із печери. І все довкола стало не таке страшне: “Тут людина! Думчев!” І трави цієї країни начебто підслухали, як я вимовив подумки: “Людина”, і привітно, радісно відгукнулися. Я бачив, як травинки, довгі й уважні, приязно почали хитати верхівками.

Який потік почуттів викликали в мене записки Думчева! Тут і співчуття до Думчева, який здійснив таку небезпечну мандрівку, і радість від того, що тепер, діставши крупинку росту, Думчев повернеться до людей. І ще радість від того, що тепер я позбувся страху перед мешканцями цієї країни, того страху, який гнітив і принижував. Тепер я був спокійний. Поряд зі мною в травах — людина! Тепер я зможу дивитися на те, що діється в Країні Дрімучих Трав, як на повчальне, захоплююче видовище. І як добре, що таємницю мікрозаписок, які опинились у мене в Ченську, зараз розгаданої Виявляється, ось у чім річ: не за допомогою фотоапарата хтось зменшив текст, а писала їх маленька, тверда рука людини. І записки, що залетіли з букетом квітів до мене в номер готелю, і записки про лікування туберкульозу — все це аркушики із щоденника Думчева, розвіяні бурею.

Треба йти до гнізда паперових ос, до Думчева. А якщо ми розминемося? Він повернеться сюди з папером, а я… я шукатиму його десь там. Залишити тут записку? На чому писати? Лишитися чекати? Ні, яке жорстоке слово: “чекати”! Треба йти!

Я заглибився в трави. Сповнений радісних передчуттів і думок, я йшов наосліп і раптом помітив, що сонце заходить.

Здається, все було ясно і просто: йти до гнізда паперових ос. Але куди? На північ, на південь, на захід, на схід? Цього я не знав. Дивився на сонце, на трави-дерева. Хто порадить? І я пішов навмання, все далі й далі відходячи від пенька.

Я вдивлявся у далечінь, силкуючись щось побачити, розгледіти крізь хащі. Вслухався. Звідкись чувся шум води. Ліс трав рідшав. Нарешті вийшов на узлісся. Блиснула річка. Вона була зовсім неширока: протилежний берег було виразно видно. Звичайно, це не Велика Повільна річка, подумав я, а річка Запізнілих Докорів, про яку пише Думчев. Чомусь я вирішив, що гніздо паперових ос розташоване на протилежному боці річки. Треба шукати переправу: мабуть, Думчев десь побудував міст.

Поволі і обережно йшов я краєм високого і стрімкого берега. Місцями річка вирувала, шуміла, наче потік. Звідси я бачив протилежний низький берег, вкритий наносами глини, піску, ріні і валунів. Очевидно, навесні і під час злив річка розливається широко, далеко, могутньо.

Проте який тут дивовижний запах! Начебто я опинився на полі, де розкидано гній.

Річка зробила крутий поворот, і на березі враз виросла й покотилася на мене гора. Знову вони — чорні “лицарі”, скарабеї! Знову котять кулю з моєю крупинкою? Я не встиг відскочити. Куди подітися? Гора насувалася невблаганно. Я опинився на самісінькому краю берега. Міцний дух аміаку приголомшив мене. В голові запаморочилося.

З берега, з великої висоти я впав у шумливий потік. Мало не захлинувся. Прийшов до пам’яті і, тримаючи в руці плащ з крупинкою, поплив за течією. Якась дошка пропливла біля мене. Я вхопився і виліз на неї. Це була звичайна тріска, але для мене-рятівний величезний пліт. Пліт прибило до того берега, і я вибрався на суходіл. Які дивні сліди! Глибокі і чіткі. По вологій землі над річкою щойно пройшла людина. Отут, поряд, ще одна людина! Думчев!

ЗНОВУ ПАПЕРОВЕ “МІСТО” ОС

Не