Володимир Григорович Брагін - В країні дрімучих трав

Я згадував скарги хворих. Порівнював їх больові відчуття із своїми. Я пригадав випадок з моєї практики. До лікарні принесли хлопчика, не можна було без жалю дивитися на нього — скорчений, посинілий. Мати розповіла, що він дуже довго не виходив із ставка: все купався й купався. Я поставив діагноз: радикуліт. Що, як натерти хлопчика, злегка обпекти його тією травою, яку вже сотні років чинбарі збирають для чинення шкіри — сумахом? Так і зробив. Хлопчик швидко видужав.

А чи не спробувати мені зараз сумах? Листя непарноперисте, від дев’яти до сімнадцяти крупногородчатих і довгастоланцетних або яйцеподібних листочків. Але тепер усе для мене має інший вигляд. Чи знайду, чи впізнаю?

І я поповз. Охкав, зітхав, але повз. Часто зупинявся, підводив голову і вдивлявся — чи не ця рослина переді мною. Ні. Але ось гойдається над моєю головою листя сумаха. Знову помилка — не воно… І знову повз далі. Нарешті побачив: наді мною підносилася дірчаста зеленувато-жовта волоть. Я став придивлятися. Кожний з листків більший за мою голову. Я уявив їх зменшеними в багато-багато разів. Сумах!

Лежачи на землі майже зовсім без руху, я дивився на сумах і гадав: як же дістати пилок, квітку або листочок, один лише листочок?

Час минав. Я дедалі пильніше дивився вгору. Побачив — один листочок був надломаний. Став чекати, чи скоро він впаде. Даремне чекання! Надвечір на стеблині з’явився слимак у кулястій черепашці. Зрадів: може, він із стебла переповзе на живець, де був надламаний листочок. Знову чекав. Переповз. От пощастило! Листочок зірвався, полетів, опустився на землю. Я підповз до нього, підібрав, почав розтирати шматочок листка між пальцями, прикладав до хворих місць і втирав, втирав зелену кашку в тіло. Шкіру пекло, вона, почервоніла, але через якийсь час біль почав вщухати.

Може, отруйний сумах і мені допоміг, а втім, може, я вилікувався лише тому, що через силу рухався, повз. Гімнастика — чудовий засіб проти деяких форм ревматизму.

Аркуш 45

Цього ранку перламутрове світло заливало гущавину трав. Я повернувся на берег, щоб зібрати з-під каміння підсихаючі аркуші щоденника та укласти їх в новий восковий пакет, а потім знову спробувати переправитись з ним через Велику Повільну річку.

Червоні з. рожевими краями, запашні, шовкові килими лежали на землі: шипшина цвіла й губила свої пелюстки. Темно-зелені трави шикувалися в довгі, рівненькі алеї. Десь високо голубіли зірки незабудок.

Можливо, юнак прийде сюди, збере квіти шипшини і незабудки в букет і, хвилюючись, забувши всі завчені слова, простягне його тремтячою рукою комусь через низенький парканчик палісадника. І у відповідь йому засяє усмішкою дівоче обличчя. Берізка похитає біля їхніх ніг мереживом своїх тіней, а ластівки з веселим дзенькотом ще нижче пролетять над ними.

Та якби знали ці милі люди, як важко було мені пробиратися крізь гущавину незабудок, як заступали мені дорогу, цілячись в мене, колючки шипшини — темні, грізні списи!

Аркуш 46

Старий лихий вітер жив у тих місцях, де під час бурі був перекинутий мій пліт, — в місцях, які здаються такими тихими і спокійними: вузька піщана смужка, ліс замріяних трав, лінива хвиля річки.

Берег бур і вітру…

Вранішньої години, коли сонце не поспішало, а спокійно й урочисто сходило над лісом трав, які підступали до прибережної смуги, такої години мені часто ввижалося: на тому боці річки, де кам’яні гори спускаються уступами до річки, — там, в ущелині, постійне житло вітру. Звідти він виривається і, розширяючись, перелітає через річку. Завжди в різних плащах, зважаючи на погоду, — то в сірому, коли на небі свинцеві хмари, то в темному, перед грозою, то в золотистому, коли навколо радісно і ясно, — завжди в різних плащах (скільки їх — не злічити!) пролітає він через ліс трав і прибережну жовту смугу і з виттям та свистом зникає. І раптом, коли його зовсім не ждеш, з’являється знову. Стомлений і виснажений від багатьох справ, виконаних ним десь далеко звідси, в степах, морях, полях, він все-таки жене бистрих бабок, пригинає до землі ліс трав, здіймає хвилі на Великій Повільній річці. Потім повертається до скель, у свою ущелину, щоб сховатися, згорнутись і заснути.

Отже, я швидко йшов до річки. Що ближче до берега, то дедалі частіше доводилося мені перебиратися через величезні яри. На схилах ярів дерева-трави жалібно шелестіли. Ось із-за дерев блиснула сталевим кольором річка, вкрита темними брижами.

Аркуш 47

Вибравшися з останнього яру, я побачив: на березі крутиться, курить піщаний стовп. Велетенські травини, що підступили до берега, вузькі і довгі, як шпаги, здригались, хиталися від основи до верховіть і гнулися, торкаючись піску. Все потемніло. Піщаний вихор гуляв берегом і квилів у гущавині. Я кинувся до своїх аркушів.

Вітер зривав, перекочував каміння з місця на місце, крутив і відносив аркуші щоденника. Вони літали в повітрі, лягали на воду. Я метався берегом, а вітер носив їх над моєю головою, залітав з ними в гущавину трав. Шуміли, хиталися трави. Окремі сторінки танцювали, стрибали по землі, але жодної я не спіймав. Ось аркуш зачепився за коріння, що виднілося з землі, але вітер відігнав і його. Поніс. Витягнувши руки, я біг, спотикаючись, навздогін, але вітер зняв пилюку, закрутив, розсипав її та засліпив мене.

А коли я протер очі і роздивився, уже не видно було жодного аркуша. Лише вітер літав, змінюючи свої обриси й форми — літав, свистів і голосив.

Нічого, крім вітру і пилюки, на березі не залишилося.

Аркуш 48

Коли кілька днів тому, шукаючи ліків, я відповзав з берега річки в ліс трав, стояла тиха і ясна погода. Звичайно, я знав, що тут виникають шалені вітри й бурі, але, хворий і слабкий, хіба я міг тоді знайти в собі силу, щоб зібрати з-під каміння аркуші та заховати їх в печеру?

Я пішов з берега Великої Повільної річки. Пішов назавжди. Повернувся в будинок, де залишив папір, чорнило, щоб почати новий щоденник, писати його довгі роки. Тихими вечорами, під тріскотіння цикад, згадаю все, що було записано в загубленому щоденнику, все повторю, ще раз запишу. І знову — в далеку дорогу. Переправлюсь, неодмінно переправлюсь через річку, І передам людям новий щоденник.

Новий щоденник

На цих сорока восьми аркушах я вже змалював історію моєї останньої подорожі по суші й по воді та обставини, за яких мій щоденник пропав.

Цей новий щоденник починаю писати я, Сергій Думчев, замість