Володимир Григорович Брагін - В країні дрімучих трав

Я пишався собою: буря, вітер, корабельна аварія, вода віднесли щоденник, але маленька людина, яка досліджує Країну Дрімучих Трав, знайшла його на дні річки!

І цього разу я вже передам, неодмінно передам людям свої аркуші.

Як я пишався: щоденник знайдено!

Аркуш 43

Ось як це сталося.

Учора рано-вранці я вийшов з печери. Були спокійні і нерухомі трави-дерева, що густими чагарниками підступали до берега.

Я чув звуки труб — це в травах джмелі, розправивши свої крильця, вітали схід сонця і будили інших джмелів: мерщій до квітів! Я раз у раз зупинявся. Відчував: з хащів на мене дивляться чиїсь очі. І щоразу помічав мурашок. Це їхні мозаїчні очі розглядали усе, що діється на березі.

Я спустився на дно річки, оглянув невід — чи не спіймалися мальки? Порожньо! Стомився. Забрався у дзвін павука-сріблянки, відпочивав. Було дуже тихо. Я розпізнавав звуки водних глибин. Здавалося, тутешні мешканці, пропливаючи повз мене, бурчали, сперечалися, вели між собою уривчасту розмову. Виходило, ніби риби розмовляють між собою…

Рибалки й моряки колись розповідали, що вони чули, як реве білуга, як пищить в’юн, як півники (так ялтинські рибалки називають триглів) люблять побурчати. І немовби соми скриплять, наче немазаний віз, і що є риби, які рохкають і крячуть. Я не вірив у ці рибальські байки. Але тут, серед звуків, які виникали й зникали навколо мене у воді, вухо вловило якийсь гострий писк. Чи це не в’юн? І відразу слідом за цим я почув звук ксилофона — ніби музикант ударив по його дерев’яних пластинках молоточком. Тінь великої рибини пропливла повз аеростат. Звук повторився. Так, риби… розмовляли.

Звуки, що виникають і зникають, миготіння тіней, трави-дерева, які підіймаються із дна і стелються по воді… Півтемрява, забарвлена у легкий рожевий колір… І тут, під водою, я згадав сад у біло-рожевому цвітінні. Сонце ще не зійшло, і старі яблуні ховають у пітьмі свої криві стовбури, вимазані білим вапном підперті палицями. Густий присмерк під яблунями наповнений мішаним запахом річкового туману, свіжої землі й мокрої росяної трави.

Тут, зараз під водою, я відчував світло сонця так, як і тоді, в ранковому присмерку під яблунями в саду,

Я зрізав черепашкою мотузки аеростата, підв’язав камені й пішов глянути на свій невід.

Раптом зовсім близько промайнули дві велетенські тіні. Риби, хижі риби!

Я кинувся до великого каменя, сховався за ним. Дві рибини — кожна з трьома гострими голками на спині — пливли одна за одною. Тьмяно відсвічували криві голки у воді. Колючки! Он їхнє гніздо. Величезне, з двома отворами. Одна колючка сховалася в гнізді. А друга, розцвічена яскравими барвами, залишилась біля входу в нього. В гнізді запізніла колючка відкладала ікру, а розцвічений самець (він побудував це гніздо) вартував вхід. Я дивився з-за каменя на гніздо і думав: “А що, коли в ньому мій щоденник?”. Його могла загнати туди течія, могла затягти разом з рослинами й сама колючка. Лежить він поряд з ікринками під охороною вартового із страшними голками. Чи не вибрати мені хвилину і не заглянути в гніздо? Але я побоявся це зробити. І навіть не колючка, а сама лише думка про голки злякала мене. Мимо, далі! Я підійшов до невода і ахнув. Він був розірваний, а в його отворі застрягла незграбна споруда — величезний пересувний будинок-футляр волохокрильця. Він погойдувався, мабуть, намагався просуватися далі. Звичайно, риби у неводі не було. Байдуже — я вже більше сюди не повернуся. Я уважно оглянув архітектуру пересувного будинку, що порвав мій невід: яка цікава і серйозна споруда!

І тут… тут…

Між шматочків кори, гілочок і глиці, з яких волохокрилець спорудив свій будинок, я побачив довгасту, добре знайому мені паку аркушів, що мінилася жовтизною. Це був мій щоденник, який випав з мішка. Піднявши з дна річки скалку черепашки, я почав руйнувати стіну будинку.

Удар, знов удар… Безперестану я гатив по майстерно збудованій споруді, зрізував павутиння, яким волохокрилець скріпив частини своєї оселі. На берег я повернувся із щоденником.

Аркуш 44

Я розклав на піщаному сухому березі аркуші, розгладжував їх і клав камінці на кожен аркушик. На деяких аркушах рядки змила вода. Потім, потім допишу, казав я собі. А зараз нехай підсохнуть аркуші. Та одразу ж із побоюванням дивився я на сонце — чи не вигорить чорнило? Ось і на останній мокрий аркушик покладено камінець. Оглянув усе, сів на зігрітий сонцем пісок і, вдихаючи пахощі трав, заспівав. Я почув, що в гущавині трав, які підступали до берега, хтось заспівав мені у відповідь. Я співав дедалі голосніше. І голос відповідав мені гучною піснею. “Який знайомий голосі” — подумав я. І раптом мені здалося, що на річці вже не один голос, а хор голосів підхопив мою пісню. Дзвінко і гармонійно. Я замовк, прислухався. Ну, звичайно, луна! Зовсім ніхто в лісі не підспівував мені. І не було хору з річки. Гра луни. Ах, хіба мало що може людині здатися, коли вона ненароком знайде найзаповітніше, найдорожче!

Світило сонце. Річка поволі текла повз мене. Тріскотіли цикади. Гомоніла на різні голоси Країна Дрімучих Трав. Я не тямив себе від радості. Мені здалося, що я, маленька людина, зараз весело й бадьоро ступатиму по траві, приминаючи й толочачи її ногами, увійду до міста Ченська і гукну:

“Друзі, читайте ці аркушики! Стільки відкриттів, стільки розгаданих таємниць!”

От зараз перескочу через Велику Повільну річку (адже вона маленький струмок), перескочу, переступлю…

Я рішуче випростався, хотів встати. Зойкнув, упав… Спробував хоч трохи підвестися— і не вдалося. Один рух — і відразу ж гострий біль у спині. Безпорадно ліг на землю. Усі суглоби стиснуло, наче обручем. Паралізовано. Боліла голова. Почало морозити.

Я чинив опір хворобі, не давав почуттю принизливого жалю до себе оволодівати моєю свідомістю. А високі трави кивали мені тонкими верхівками. Голова йшла обертом, як на гойдалці, що злітає вгору. Що зі мною? Чому захворів? Таке буває від переохолодження. Надто довго і надто часто блукав по дну річки.

Мене трусило. Боліли м’язи, суглоби. Скидається на гострий ревматизм; усі клітини запалені.

Колись у лікарні я лікував хворих саліциловим натрієм, або “саліцилкою”, як казав фельдшер. Проте найкраще допомагав їм мурашиний спирт. Та хіба тут я справлюся з тією мурашкою, яка важно пройшла повз мене, часто поводячи вусиками? І ще… ще— бджолина отрута. Укуси бджіл допомагали хворим на ревматизм. Але сьогодні