Наталія Миколаївна Яковенко - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

монастирем права непідлеглості уніатському митрополитові стало сигналом до пробудження Києва. До монастиря почав помалу стікатися цвіт тогочасної інтелектуальної еліти, гуртуючись довкола архімандрита-львів'янина, ймовірно – вихованця Острозької колегії Єлисея Плетенецького, затвердженого 1599 р. у цьому сані за протекцією князя Костянтина Острозького. Плетенецький (сер. XVI – 1624), якого сучасники називали вчених людей прибіжищем і промотором наук, a далі його наступник по архімандрії 1624–1627 рр., ще один київський галичанин Захарія Копистенський, поклали початок блискучому піднесенню монастиря – віднині центрального вогнища освіти й культури України-Русі XVII ст.

Гурт інтелектуалів, скупчений довкола Плетенецького, ініціював практично одночасне заснування друкарні при монастирі та створення у Києві братства й братської школи, причому водночас із братством і в безпосередній залежності від нього. 14 жовтня 1615 р. жінка київського шляхтича Стефана Лозки Галшка Гулевичівна подарувала свій двір у Києві на монастыр ставропигион, также теж и на школу дітем так шляхетским, яко и местским. A в перших числах нового 1616 р. був складений перший фундаційний акт Київського Богоявленського братства, створеного на взірець Львівського, Віленського, Могилівського. До нього вже в момент заснування вписалося безчисленно осіб з місцевого духівництва, шляхти та міщан, a через певний час (точна дата цієї акції невідома) – і козацький гетьман Петро Сагайдачний зо всим войском. Останній факт переконливо промовляв до сучасника: уписавшись до братства, Військо Запорозьке отримувало формальне право здійснювати опіку над ним.

На небезпечність цього пожвавлення саме в Києві першим звернув увагу тодішній уніатський митрополит Йосиф Рутський, який у меморіалі 1618 р. писав:

Великою перешкодою в Києві є нове братство, засноване схизматиками три роки тому без привілею Його Милості Короля, де вони збираються та радяться… Якщо те братство не буде ліквідоване, то важко очікувати чогось доброго.

Рутський мав рацію. Паростки унії в Києві, і без того епізодичні, були вельми радикально викорчувані розправою 1618 р. з Антонієм Грековичем (a згодом і повторно – зі священиком-уніатом Софійської митрополичої слободи Іваном Юзефовичем та його захисником війтом Федором Ходикою, яким запорожці з намови братчиків відрубали голови в січні 1625 р.). Нечисленні католицькі інституції теж не могли претендувати тут на вагомішу роль. Так, до 20-x років у Києві функціонували тільки кафедральний католицький собор і домініканський монастир (створений ще за княжої доби), a з середини 20-x років оселилося кілька бернардинців. Коли ж 1620 р. зусиллям тодішнього київського воєводи Станіслава Жулкевського спробували запровадити до Києва єзуїтів, останнім так і не вдалося втриматися у місті, і вони осіли неподалік – у Фастові, в резиденції єпископа.

Натомість поруч існувала сила, досить близька киянам, котрі ще з кінця XVI ст. практикували у скрутних випадках звертатися до неї по допомогу – Запорозька Січ. Ланкою між церковним Києвом і козаками з 1616 р. стає Трахтемирівський монастир, розташований на неприступних урвищах неподалік від Канева, і очолений князем Єзекіїлом Булигою-Курцевичем, людиною рішучою, впливовою й освіченою (у каталогах Падуанського університету, де вчився князь, він під 1600 р. записав своє ім'я по-руському). Монастир, маючи статус войськового запорозького, традиційно був не стільки релігійним центром, скільки козацькою резиденцією на кордоні між волостю і Низом. Тут зберігалися військова скарбниця, клейноди і арсенал, сходилися старшинські ради, діяв шпиталь для старих і покалічених запорожців. З утвердженням у Трахтемирові Курцевича, людини своєї у київських інтелектуальних колах, козацька святиня стає посередником між Січчю і Києвом, місцем, де київські ченці зустрічалися з козацькими ватажками, впливаючи на козацькі голови і намічаючи плани спільних дій. Власне, в Трахтемирові завдяки князю Курцевичу почалося усвідомлене прилучення козаків до релігійних, a ширше – громадських потреб Русі.

Це була досить несподівана метаморфоза для степових добичників, доти настільки мало пов'язаних з церковним життям, що ще наприкінці 1570-х років курйозно стверджувалося, ніби релігії вони переважно магометанської. Події довкола спроб запровадити унію в Києві, підтримка, надана архімандриту Плетенецькому і, врешті, діяльність отця Єзекіїла формують цілком новий аспект козацької свідомості – відчуття себе синами церкви Божої і оборонцями стародавнього руського звичаю.

Ось за такого розкладу сил київські церковні кола в порозумінні з гетьманом Сагайдачним і козацькою старшиною зважилися на ризикований крок. У березні 1620 р. до Києва прибув, повертаючись з московської подорожі додому, Єрусалимський патріарх Феофан, урочисто зустрінутий братчиками, духівництвом і козаками. Наприкінці літа в Києво-Печерському монастирі було зібрано з'їзд за участю шляхти, міщан і козаків, члени якого звернулися до патріарха з проханням висвятити православних ієрархів замість уніатів і тим самим відновити не існуючу номінально Київську православну митрополію. Той вагався, остерігаючись короля і ляхів, але врешті у жовтні 1620 р. вночі, у Братській церкві на ремісничому Подолі відбулося таємне поставлення ієрархів, проведене при щільно затулених вікнах, аби навіть світло не привертало уваги сторонніх. Так православний єпископат був відновлений. Лишалося найскладніше – добитися його легального визнання, оскільки, згідно з законом і традицією, тільки король міг затвердити ієрархів на їхніх хлібах духовних.

* * *

Дванадцять років, що проминули між таємним посвяченням ієрархів і смертю Жиґимонта III, котра поклала край затяжній війні короля-католика зі своїми православними підданими, були наповнені сеймовою боротьбою. Вона спалахнула з новою силою, супроводжуючись гострими словесними баталіями оборонців і противників київської акції. I те, й інше пішло б за вітром, як і всі попередні зусилля, коли б за спиною Борецького і новопоставлених ієрархів час від часу не зблискувала козацька шабля, нагадуючи, хто опікає нелегально поновлену митрополію. Борецький взагалі не виїжджав з Києва, почуваючи себе в повній безпеці під козацькою охороною. Більше того, у тому ж 1621 р. він оголошує публічний протест ("Протестацію"), звинувачуючи короля й уряд у потоптанні прав руського народу і протизаконній підтримці відступників-уніатів, котрі порушують святий спокій, руйнують давню любов і згоду між поляками й Руссю. Борецький пише:

Ми, що приєдналися до Корони за договорами, скріпленими присягою, зазнаємо насильств, утисків віри, звинувачують нас у заколотах і підступах, щодо яких ми чисті… Ми не бунтівники, не підбурювачі, ми взялися за те, що мали раніше, що нам наші предки залишили й віддали… Божі закони й звичаї, а ще й шістсотлітню традицію.

Останні слова вельми характерні для усієї спрямованості тогочасної полеміки. Памфлети й заяви, видрукувані впродовж 1620-х років, за змістом рішуче відрізняються від ранніх полемічних писань. На другий план відійшли теологічні дискусії довкола східних і західних церковних догматів. Сила слова й гнучкість думки підкоряється ідеї самоутвердження руського народу, символом цілісності й історичної самодостатності якого виступає православ'я. Зусилля уніатів, говорить автор зверненої в 1623 р. до сенату