Ірена Ігорівна Карпа - Піца Гімалаї

тут недалечко пік Лісанг заввишки шість із половиною тисяч метрів, а на третій, вчора, таки це зробила. І їде щаслива додому в Японію.

— Кльово. Крута бабка. Треба моєму дідові про неї розказати. А то бурчить вічно, який він старий і що всі пристойні люди вже давно померли.

Дордже посміхнувся і підклав у буржуйку сухих друзок із коров’яками.

— Хоча, — додала за мить Редька, — так воно і помирати не соромно. Доліз чи не доліз — принаймні спробував, і красиво ж навкруги. Я не проти.

Принесли їжу. Смажений рис із краплями яйця й сякими-такими овочами, гострий томатний суп, розведений із бозна-якого концентрату, варену в мундирах картоплю і сіль.

— Сьогодні шикуємо.

— Мгм. Картопля на десерт.

Відтак, по вечері, вийшовши в морозне надвечір’я з відрами гарячої води, котрою слід було помитися в підставленому всім вітрам, без вікон, зате з дверима на защепі, туалеті-ванній, вони трохи постояли на горішній сходинці дерев’яних сходів, звідки краще було видно, як догорає небо за піком Лісанг. Ставало справді холодно, вода у відрах парувала й вистигала, а вони все дивилися і дивилися, як раптом Редька зрозуміла, що нарешті це її. Вона таки мусить піднятися. І не на цю гору, а на іншу, вищу, красивішу й небезпечнішу, на Білу Гору. Хай навіть вона й гора-вбивця, можна спробувати домовитися. When there is a will there is a way.

І Дордже, як їй здалось, зрозумів це і для себе.

— Значить, домовилися? — тихо спитала вона. — Біла Гора? В цей же час, через 5 років?

— Значить, домовилися. — посміхнувся Дордже і взявся за відра.

Надворі геть стемніло, чорні гори були як тканинна аплікація на сірому небі, раптово і пронизливо засвітив шматочок місяця, випливши з-за хребта. Але вони того вже не бачили, бо саме поливали одне одного водою з червоного пластмасового ковшика з відламаною ручкою, і від їх тонких, живих, незахищених голих тіл струменіла хвиляста пара, прямісінько в мінусову температуру ночі.

35

— Цікаво, чи правда він сюди забрідав… — сам до себе мовив Дордже.

— Хто? — Редька уважно, аж незвично для себе самої, глянула в його наче карбоване лице: риси стали якісь суворіші. Подорослішав чи просто змучився?

— Та так. Друкпа Кунле. Відомий святий жартівник і непристойник. В Бутані його дуже люблять. Малюють на його честь фалоси в стрічках на стінах хатів собі. Щоб не наврочили господу. Бо він, кажуть, на сакральний орган благословення собі вішав, а не на шию. Щоб певніше було.

— Розумно. Я б теж так робила, аби було на що вішати. — Редька з пересторогою підняла вгору палець:

— Тільки не смій патякати про комплекс кастрації.

Дордже знизав плечима:

— Я й не думав.

— Ну і молодець.

— Тим більше, у твого вказівного пальця прекрасна ерекція.

Редька помітила, що й досі проштрикує ним небо, і швидко опустила руку.

— Та нічо. Тут місце таке. Згаданий Друкпа, вже будучи в літах і в сивині, хотів звабити сільську дівку. А вона його відлупила і втекла до мами.

— Логічно.

— Ага. Тільки мама розпитала її, як виглядав той ґвалтівник-невдаха, і коли доперла, хто це був, наказала неосвіченій доньці бігти назад, перепросити його і експресом віддатися, бо то велика честь.

— Ой мамо. І шо?

— Вона прибігла, перепросила, але вже було пізно Грицю до школи.

— Вмер?!

— Тьху на тебе. Сказав їй, що жінка, взагалі-то, вже давним-давно не збуджує в ньому тілесних бажань (хоча по молодості він затикав за пояс всіх світових казанов, а пив так, як хіба п’ють у вас в Україні), і тіло її треба було йому виключно для діла. Неподалік звідси недавно помер один багатий, але геть лінивий лама — маючи прекрасну бібліотеку і вчителів, він навіть читати особливо не навчився. З милосердя Друкпа Кунле хотів надати йому можливість переродитися в людському тілі. Але поки дівка бігала в село, тут же на полі розважилися осел з ослицею, так що діватись нікуди — лама з’явиться у тілі ослятка.

— Овва. І все за те, що не читав книжок?

— За те, що мав можливість і не скористався нею.

— Отакої. З лами — в ламу… А назад як?

— Ну, книжками вже тут не зарадиш, хіба потом спокутувати свою вину. Осли — це як штрафбат для неблагонадійних лам.

— Гм. Ти казав, ми йдемо в місце локального паломництва.

— Ну. Вже прийшли майже.

— То що вони тут — ослів святих поминають?

Дордже зітхнув.

— Кому що до душі ближче. Хтось — святих, а хтось — і ослів.

Вже не вперше Редька бачила, як місцеві храми тут із легкістю інтегрують у буденне життя: от вона, осяяна святиня по центру, а ось від неї навсібіч розходяться ятки чи просто розкладається крам на ряднинах. Чи худоба румигає овес із підв’язаного до писка вишиваного мішка. Редька раптом відчула, що змучилась.

— То це тут? Можна я тут посиджу, а ти здобудеш харч?.. — брови благально піднято.

— Ти? І відмовляєшся від шопінгу?! Ну добре. Я швидко. Ще сьогодні йти години чотири.

Чекаючи на Дордже, Редька всілася на кам’яних сходах. Вмостилася на самому куприку.

— Холодно, зараза. Не Ґоа тобі тут, блін.

Біла стіна довкола великої пожовклої ступи, змурованої в тибетській традиції, мала в собі крихітні покарбовані дверцята. Чорні, порепані, з навішаним на них замком. Редька сумно в них втупилася. Таке могло би прийти уві сні, й її улюблений кіношний психоаналітик тоді сказав би: «Це твоя кроляча нора, Алісо…» Але то була ява і в голові було майже по-справжньому порожньо.

Аби не відволікалася на горян, що терлиґали свої клунки повз ці двері, й не ховати очі від монахів у пурпурі, Редька спробувала б утворити тут яку-небудь хоум-мейд медитацію. А так то просто сиділа, підперши голову руками, й розглядала різьбленого чи то дракона, чи птаху, чи рибу на дверях. І козулю верхи на стіні.

Все ж їй було сумно. Не ясно, що тривожило. Люди байдуже минали зачинені дверцята, ніхто не спинявся на них навіть поглядом. І тут звідкілясь прибіг малюк, що от-от, здавалося, тільки й ходити навчився, й завзято почав шкребтися саме туди. Випинався на поріжок, аж загубив кумедну плетену шапку, з усіх сил намагався продертися крізь зачинені половинки, чи бодай вилізти вгору по