Джоан Роулінг - Гаррі Поттер і таємна кімната

- Та ж ні, скільки тобі про це торочити? - відрубав Мелфой. - І мій старий нічого не розказує мені про те, коли Таємна кімната була відчинена востаннє. Звичайно, це було п'ятдесят років тому. ще перед ним, але він про це знає все і каже, що справу зам'яли, і що буде підозріло, якщо я, тіпа, забагато знатиму. Знаю тільки одне: останнього разу, як була відчинена Таємна кімната, здох якийсь бруднокровець. Тому я певен, що рано чи пізно одного з них прикінчать і тепер. Сподіваюся, це буде зубрилка Ґрейнджер», - додав він з насолодою.

Рон стиснув величезні кребівські кулаки. Відчуваючи, що вони можуть себе викрити, якщо Рон лусне Мелфоя, Гаррі кинув йому застережливий погляд і запитав:

- А чи піймали того, хто востаннє відчиняв Таємну кімнату?

- Ну,так... Кажуть, їх звідси вигнали, - відповів Мелфой. - Мабуть, вони й досі в Азкабані.

- В Азкабані? - спантеличено перепитав Гаррі.

- Ну, так, у в'язниці для чаклунів, - недовірливо глянув на нього Мелфой. - Чесно, Ґойл, до тебе сьогодні доходить, як до жирафи.

Мелфой незадоволено засовався на стільці, а тоді сказав:

- Старий мені каже нікуди не лізти. Нехай спадкоємець робить свою справу. Каже, що школу треба почистити від тих бруднокровців, але щоб я У те не встрявав. Звичайно, він і так має зараз купу проблем: минулого тижня Міністерство магії робило обшук у нашому маєтку.

Гаррі спробував надати тупому Ґойловому обличчю стурбованого вигляду.

- Так... - скривився Мелфой. - На щастя, багато там не знайшли. Карочє, в батька є деякі дуже цінні Речі з темних мистецтв. Але класно, що ми маємо власну таємну кімнату під підлогою у вітальні...

- Ого! - вихопилось у Рона.

Мелфой глянув на нього. Гаррі теж.

Рон зашарівся. Почервоніло навіть його волосся. А ще його ніс почав видовжуватися - година вже майже минула. Рон перетворювався на самого себе, і судячи з переляку, з яким він подивився на Гаррі з його приятелем відбувалося те саме.

Вони зірвалися на ноги.

- Мій шлунок! - прохрипів Рон, і вони не роздумуючи кинулися бігти зі слизеринської вітальні, штурхнули кам'яну стіну й помчали коридором, безнадійно сподіваючись, що Мелфой нічого не помітив. Гаррі відчував, що поменшав на зріст: величезні Ґойлові черевики почали спадати йому з ніг, а мантію довелося підібгати. Вони помчали сходами до темного вестибюлю, де з комірчини, в якій були зачинені Креб і Ґойл, долинало приглушене гупання.

Кинувши черевики біля дверей комірчини, вони в самих шкарпетках помчали мармуровими сходами до туалету Плаксивої Мірти.

- Ну, час не зовсім змарнований! - захекано сказав Рон, зачиняючи за собою двері туалету. - Хоч ми й не з'ясували, хто здійснює ті напади, але принаймні завтра я напишу татові листа, щоб він добре перевірив, що ховають Мелфої під підлогою у вітальні.

Гаррі глянув на своє обличчя в тріснутому дзеркалі. Воно знову стало нормальним. Він одяг окуляри, а Рон тим часом загупав у двері Герміониної кабінки:

- Герміоно, виходь, у нас є багато новин...

- Ідіть, ідіть! - пискнула Герміона. Гаррі й Рон перезирнулися.

- У чому річ? - здивувався Рон. - Ти ж маєш бути знову нормальною, ось ми...

Але раптом з дверей кабінки випливла постать Плаксивої Мірти. Гаррі ще ніколи не бачив її такою щасливою.

- У-у-у-ух, що ви зараз побачите! - тішилася вона. - Це повний кошмар!

Вони почули, як клацнув замок, і звідти вийшла заплакана Герміона, затуливши мантією голову.

- Що сталося? - невпевнено спитав Рон. - у тебе й далі ніс Мілісент чи що?

Герміона опустила мантію, і Рон мало не впав на унітаз. Її обличчя було вкрите чорною шерстю. Очі пожовкли, а крізь волосся випиналися довгі загострені вуха.

- То була к-котяча волосина! - завила вона. - М-мабуть, М-мілісент мала кота! А ця н-настійка не призначена для тваринних трансформацій!

- Ого-о! - вимовив Рон.

- Тебе будуть жахливо дражнити! - радісно повідомила Мірта.

- Не журися, Герміоно! - швидко вставив Гаррі. - Ми зараз відведемо тебе до шкільної лікарні. Мадам Помфрі ніколи не питає зайвого.

Герміону довелося дуже довго вмовляти, щоб вона вийшла з туалету.

Плаксива Мірта весело реготала їм услід.

- Почекай, вони ще побачать твого хвоста!

- РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ -

Найпотаємніший щоденник

Герміона пролежала в лікарні кілька тижнів. Її зникнення породило море чуток серед учнів, які повернулися з різдвяних канікул. Усі, звичайно, думали, що на неї вчинено напад і намагалися бодай заглянути до палати. Щоб уберегти дівчину від ганьби (якби хтось випадково побачив її заросле шерстю обличчя), мадам Помфрі затулила Герміонине ліжко завісами.

Гаррі й Рон щовечора відвідували Герміону. Почався новий семестр, і вони щодня приносили їй домашні завдання.

- Якби в мене виросли котячі вуса, я б трохи відпочив від роботи, - зітхнув Рон, звалюючи стос книжок на столик біля ліжка Герміони.

- Не кажи дурниць, Роне. Мені не можна відставати від вас, - жваво заперечила Герміона.

Її настрій значно покращав: з обличчя їй уже зникло волосся, а очі знову ставали карими.

- Є новини? - додала вона пошепки, щоб не почула мадам Помфрі.

- Ніяких, - понуро обізвався Гаррі.

- Я був упевнений, що то Мелфой! - уже, мабуть, усоте повторив Рон.

- Що це? - спитав Гаррі, угледівши золотисту картку, що стирчала з-під Герміониної подушки.

- Звичайні побажання, - відповіла вона, поспіхом намагаючись заховати картку, але Рон виявився спритніший. Він вихопив її, розгорнув і прочитав уголос:

«Міс Ґрейнджер, із побажаннями найшвидшого одужання, від її занепокоєного вчителя професора Ґільдероя Локарта, кавалера ордену Мерліна третього ступеня, почесного члена Ліги захисту від темних сил і п'ятиразового володаря призу «Відьомського тижневика» за найчарівнішу усмішку».

Рон недовірливо глянув на Герміону.

- І ти спиш з оцим під подушкою?

Від відповіді Герміону врятувала мадам Помфрі, яка принесла вечірню дозу ліків.

- Чи ти бачив слизькішого типа, ніж той Локарт? - обурювався Рон дорогою до ґрифіндорської вежі.

Снейп задав їм стільки уроків - не переробити й до шостого класу. Рон побивався, що не встиг запитати Герміону, скільки їжачих голочок додають до Дибкиволосого зілля, як раптом з верхнього поверху до них долинув сердитий крик.

- Це Філч! - пробурмотів Гаррі, і вони побігли сходами нагору. Причаївшись, стали прислухатися.

- Може, знову на когось напали? -