Олена Печорна - Грішниця

рожевого кольору, адже належала виключно жінкам. Я довго не зізнавалась у цьому навіть сама собі, проте відчувала, що так не має бути, це дещо викривлена картинка світу. Для дитини, тим паче хлопчика, важливо отримувати чоловічу увагу й турботу рівнозначно з жіночою. Може, правда, здаватися, що материнська любов – першопочаткова, однак замістити повністю батьківську все одно не здатна. У світі має бути ніч і день, лише тоді цей світ повноцінний. Усвідомлення цього далося важко, проте вирішити проблему не допомогло, адже не напишеш же на першому стовпі «шукаю батька для сина» й не візьмеш у користування напрокат. Він або є, або його нема. У нас – не було, проте ми все одно були щасливі, а от щастя не буває неповноцінним.

* * *

– Ти щаслива? – спитала Лариса жінку в білому. Ніна вже хвилин десять безрезультатно намагалася сконцентрувати погляд на своєму відображенні в дзеркалі. Простенька сукня, зачіска, фата. Казка, про яку мріє кожна маленька дівчинка. Ніна струснула плечима та відійшла від дзеркала, вона вже дуже давно не маленька дівчинка, проте щастя знаходять же в різному віці, головне, щоб це було дійсно воно.

– Звичайно, наскільки можу бути щасливою.

– Наречений приїхав!

До кімнати рвучко увійшов Сергій і одразу застиг на порозі. У його погляді читався неприхований захват.

– Ну от, сонечко, а ти протестувала проти фати, застара, мовляв. Смішні ви, дівчата, дурненькі. Ти – справжня красуня, і вік тут ні до чого.

День видався сонячний. Лариса підняла очі вгору. Небо чисте настільки, що навіть здається прозорим, от тільки, що ховається за тією прозорістю, усе одно не розгледиш. Їх з усіх сторін оточили гості, така собі яскрава зграя посмішок у передчутті свята, колона машин, стрічки й повітряні кульки, вітер у вершечках дерев, одним словом – весілля. Кінець й одночасно точка відліку вже чогось якісно нового, що зветься сім’єю, де двоє мають стати одним. Останнє навряд чи відбувається одразу, у той самий день, якщо відбувається взагалі, адже штамп, як не дивно, є гарантією щастя лише для тих, кому ніяких гарантій, власне, не потрібно.

Біля двору на молодят чекав чоловік. Він нервово переступав із ноги на ногу й винувато ховав очі, дивлячись кудись ніби повз. Ніна здивовано завмерла, у руках і колінах щось затремтіло.

– Батько?

Чоловік кивнув головою:

– Я.

Він прийшов привітати її. І коли все було позаду, обоє полегшено видихнули. Стара рана, що встигла стати хронічною, почала заспокоюватись, хоча не зарубцювалася повністю, просто настав час, час вибачень і прощення, час для того, щоб зробити перший крок.

Весілля набирало обертів і затягувало кудись глибше й глибше, немов круговерть на швидкій воді. Спалахи фотоапаратів, щохвилинна присутність відеокамери, десятки поглядів, слова вітання, поцілунки. Здавалося, хтось знімає фільм, сценарій якого знає кожен, однак передбачити кінцівку не береться ніхто. Лариса дивилася на посмішку жіночки, яка виголошувала слова церемонії, і чомусь думала, що цю посмішку вона одягла так, як і решту вбрання, для ще одного робочого дня.

– Оголошуємо вас чоловіком і дружиною. Можете поцілувати наречену.

У Ніни тремтіли руки, а в очах ховався переляк тієї маленької дівчинки, що колись мріяла про казку із справжнім принцом. Сергій лагідно стис її руки у своїх долонях і поцілував. Знову спалахи фотоапаратів та гучні оплески гостей. Вони офіційно чоловік та дружина, і від цих слів по спині починають бігати зграйки невидимих мурах. Дивно, радісно, лячно.

Через кілька хвилин у прозоре зимове небо злетіло два голуби, такі ж білі, як світ довкола, полетіли в одному напрямку – значить разом. Лариса покірно грала відведену для неї роль. Тости, шампанське, танці, конкурси, жарти. Вона вже дуже давно не пускала у свій світ стільки людей одразу, тому зараз відчувала щось на зразок втоми від незнайомих облич, що всі, як одне, посміхаються навіть схожою посмішкою. Хотілося швидше повернутись у пустку своєї кімнати, щільно зачинити двері та загойдатися на старій лозовій гойдалці, аби в напівсні віднайти загублений спокій.

– А зараз попрошу вийти на майданчик наших дорогих свідків. Ми перевіримо, наскільки вони відповідають тій місії, яка на них покладена в цей особливий день.

Лариса слухняно піднялася зі свого місця й рушила до тамади, що чомусь хитро підморгував одразу двома очима. Шляху назад нема, адже це – весілля. Після п’яти хвилин запальної ламбади зі свідком на одному стільчику Лариса непомітно вислизнула на свіже повітря. У нічному небі вже увімкнули тисячі світильників, де кожен мав своє ім’я. Тихо, лише крізь вікна та відкриті двері долинає музика й рівний гул людських голосів.

Раптом від ресторану рвучко від’їхала машина, а в будинок, похитуючись, увійшла біла тінь. Лариса насторожено завмерла, намагаючись пригадати, де вже бачила цю машину і чому тінь здалася настільки знайомою. Швидко повернувшись назад, жінка довго не могла знайти поглядом нареченої, а коли нарешті наштовхнулась у коридорі на Сергія, одразу спитала:

– Де Ніна?

– Хтось із персоналу попросив на хвилинку відійти. Я так і не зрозумів, навіщо.

Вони безрезультатно відкривали всі двері, що траплялися на шляху, доки не знайшли одні зачинені. Це була комірчина, в якій техперсонал тримав відра, ганчірки та швабри. Крізь щілину біля підлоги рівно лягала смужка світла, але всередині тривожно зависла тиша.

– Ніно, ти там? Відкрий. Що сталося? Я зараз виб’ю двері. Ніно, ти мене чуєш?

Тиша.

– Куди ви її кликали? Що відбувається?

Розгублена дівчина намагалася пояснити, але слова плутались і підстрибували, немов тенісні м’ячики. Якийсь чоловік захотів привітати наречену віч-на-віч, він так просив і взагалі виглядав пристойно. Сергій у розпачі загасив кулаком у двері.

– Ніно, відчини!

Тиша. Лариса махнула рукою й крикнула:

– Ламайте двері!

Вони не опирались і вже під другим натиском покірно впали додолу. Першим у кімнату заскочив Сергій.

– Ніно!

Лариса ватяними ногами переступила поріг й остовпіла. Перед нею лежала Ніна, а на шиї страшним вузлом біліла весільна фата.

Десь за святковим столом сп’янілий чолов’яга пробурмотів «гірко».

Жінка повільно опустилася на холодну підлогу:

– Господи… навіщо?

* * *

Господи, за що? – це питання я безсило повторювала ледь не кожну хвилину. Воно постало перед очима великими чорними літерами, за якими весь світ звузився в малесеньку цяточку, що лише завершувала знак питання. Я відмовлялася вірити в існування бодай якоїсь відповіді чи пояснення того, що відбувалося, тим паче цьому не могло бути виправдання. Від німого відчаю хотілося вити, кусати лікті й бігти, бігти, бігти подалі від реальності, що перевершила собою найстрашніше жахіття.

– Ваш син –