Людмила Петрівна Іванцова - Гра в паралельне читання

але й життєвих реалій, роздуми про дрібне та велике, багато такого, про що я й сама не замислювалася, коли писала цей дивний роман, ідея якого несподівано звалилася мені на голову і не відпускала, поки я не виписала сюжет, відклавши всі інші справи.

Щиро вдячна всім, хто прочитав, перейнявся і відгукнувся зі своїми враженнями! Це дуже важливо для мене, хоча думки нерідко висловлювалися протилежні. Але ж усі люди різні, і кожен сприймає твір, пропустивши через себе, через свій життєвий досвід, світогляд та принципи. Вдячна також усім за дозвіл оприлюднити ці відгуки, використавши їх у книжці. Тут зібрано думки та емоції не тільки моїх знайомих, але й «знайомих знайомих», які, не знаючи мене особисто і навіть не читавши перед тим моїх творів, щиро перейнялися проблемами героїв «Гри в паралельне читання». Хтось дозволив мені вказати своє справжнє ім’я, хтось накинув вуаль і має на те право. Але хіба ж справа в імені? Ще раз дякую за небайдужість до прочитаного, до порушеної в романі теми та за бажання висловитися!

Щиро, Міла Іванцова.

P. S. А ще в цих відгуках ставилося багато смайликів, усміхнених і навпаки, але було вирішено не перевантажувати ними читачів, адже емоції респондентів і так зрозумілі.

Лариса Іліч, 60 років

Читання захопило від самого початку, і цей інтерес протримався до кінця. По ходу дуже багато симпатичних дрібниць: і «диліжанс», і «протигази», і кавова ліліпутка (так я спочатку уявила після згадки про те, як героїня теліпала ногами), і всі інші закінчення в оповіданнях: у мініатюрах отакі фантасмагоричні образи цілком можуть повернути або навіть перевернути стале образне сприйняття, тобто однією фразою оповіданнячко робиться цілком закінченим і оригінальним.

Коли прочитала до кінця, не змогла відразу зметикувати, що до чого. Для мене останній пазл не скріпив усе, а розсипав. Цей чорт із табакерки на ім’я Тамара вискочив на дуже короткий час і, не переконавши, зачинився там же, поступившись місцем Лілі…

У те, що головний «ляльковод» – Тамара, що вона, така розумна-хитромудра, для порятунку своєї родини розрахувала цілу комбінацію, яка успішно була розіграна учасниками, котрі нічого не підозрюють, мені віриться насилу. А якщо вона настільки розумна й обачлива, то чому і навіщо стільки часу боролася за таку банальну людину, як Віталій? Хоча, може бути, я щось пропустила по ходу, якісь психологічні деталі.

Вдалого самостійного життя Вашій книжці!

Анна Богородіченко, 23 роки

Поки не дочитала, не заспокоїлася. Я не могла полишити роман і піти мити посуд чи прибирати… Я не критик, навіть рецензії не пишу, бо думки скачуть з одного континенту на другий, а то й на іншу планету. Так що все буде дуже сумбурно, Ви вже вибачайте.

Дуже милі, добрі оповідання про потенційного учня (життєве таке, правдиве) та Фею (геть не банальне), про Антона та Марину – взагалі бомба.

А Віталій Ваш – сомнамбула, амеба зелена! Не вистачає йому рис від чоловіка! Це, звісно, круто, що він Тамару до себе забрав, забезпечив сім’ю, така-сяка кар’єра… Але він не живе, жодного вчинку. Щось схоже на характер проявилося, коли з Жанною розійшовся. Хоч він і овоч, не можу сказати, що персонаж нереальний, на жаль, таких «чоловіків» достобіса. Чому Жанна відкладає життя, зрозуміло – в неї трагедія. Але все одно вона жива. А Тамара – молоток! Оце я розумію – жіноча мудрість, хитрість! І свою «сім’ю» зберегла, і Жанні помогла.

Добре, що з Жанною відкритий фінал. Додумуй, що хочеш. Я не хотіла би прочитати, що вони з Андрієм жили довго і щасливо та померли в один день.

Мені сподобалось! Читається легко. Кінець несподіваний, не розчаровує. Спонукає думати-думати-думати.

Тетяна Тверденко, 48 років

…Не можу не сказати про ту жахливу несправедливість до жінки, до її почуттів, надій, коли чоловік може жити в таких «пунктирних» стосунках без обіцянок, зобов’язань і перспектив… І не важливо, спить він із нею чи пише сценарій і т. д. Він п’є її кров, її життя… Своєю рукою виводить свою ціну, і вона незначна, незалежно від того, чи мандаринку він простягнув перед розставанням, чи жменю діамантів…

Багато років спостерігаю це явище в житті моїх подруг і знайомих. Сама також була в стані, який називаю «синдром Снігуроньки». Пам’ятаєш, у казці Островського «Снігуронька» героїня іде в ліс і просить у мами-Весни дати їй можливість любити? Любов – ось для жінки справжнє щастя!

Снігуронька, сповнена живих почуттів, пристрасного бажання дарувати свою любов без залишку, зустрічає Мізгиря і закохується в першого зустрічного! Вона любить його НАОСЛІП! Тільки тому, що вона тепер готова і може любити. Та кохання в її душі поступово зникає. З’являється хвороблива залежність від людини, яку зустріла в стані «синдрому Снігуроньки». Душа розривається між бажанням любити й бути бажаною і болем образ, нездатна відмовитися від ілюзії та надії.

Пам’ятаєш кінець казки? Мізгирь виводить Снігуроньку з лісу на сонце. Він ЗНАЄ, що це може її вбити. Але його бажання похизуватися перед народом своєю перемогою, своєю красунею-нареченою, його бажання ОТРИМАТИ ЗАДОВОЛЕННЯ – понад усе на світі. А найвищу ціну платить Снігуронька. Мізгирь, зрозуміло, ридає…

Ось про що я згадала, коли прочитала. Як струмом мене вдарило – це ж Снігуроньки!

Знаєш, навіть побачила обличчя Жанни, коли вона відписала Віталію: «Щось настрій кидає у крайнощі, прощаюся, поки не наговорила зайвого». Як же їй боляче… Посміхатися йому і «стискати в руці мандаринку»… Думаю, вона тихенько поплакала в подушку… Слабка сильна жінка.

Тамара обрала хитромудрий шлях боротьби за чоловіка. При цьому шкода її. Стільки зусиль для того, щоб бути поряд із тим, хто ніколи її не любив і не полюбить… І начебто вона виграла, а в підсумку, навіть якби чоловік не виявив книгу, до чого прийшла? На початок того ж кола. Так і буде, як циркова конячка, бігати, і всі її перемоги (чоловік-бо не зміниться!) будуть помножені на нуль із невеличким плюсом. Але багатьох влаштовує такий варіант. Значить, для когось це найменше лихо. І навіть якийсь із видів «жіночого щастя».

І ще. Тема чоловіка. Начебто і не злодій, та жодну зі своїх жінок не зробив щасливою. Тільки дарував надію та яскраві спалахи почуттів. Але ось що цікаво: запропонуй всім його жінкам натомість тихе, несмачне і бліде життя без цих спалахів, вони все одно б обрали хоч і примарну, але надію. За це, власне, і платимо…

Павло К., 47 років

У мене своє суб’єктивне сприйняття,