Лариса Володимирівна Денисенко - Відлуння: від загиблого діда до померлого

«Що зробить?» – «Це метафорично. Пришиє вам кишені, піджак буде як новий». – «Було б непогано. Тільки хай не вшиває туди невідомих мені звіряток, котрі будуть вгризатися в мої пальці щоразу, коли їм не подобатиметься, що я кладу в кишені, ок?» Він засміявся. «Присягатися не буду, але – попрошу. Можете почекати на мене в тій кав’ярні?» Він тицьнув у бік закладу, де я вчора випила три чашки кави. «Можу».

Він повернувся з персиковою картиною, яку втулив мені, незважаючи на мої заперечення. «Адже вам це сподобалося». І повідомив, що піджак буде готовий за годину. «Вибачте, що я на вас так вирячився і взагалі поводився як бовдур. У профіль ви нагадали мені мою сестру Майку, яка давно чкурнула до Ізраїлю, думаю, що зараз вона і звідти чкурнула, бо вона завжди висловлювалася так: «Хоча б країну не обрізали. Щоб було де розміститися». – «А ви завжди хапаєте сестру за кишені?» – «Ні. Але буває. Парадокс у тому, що, коли ви підвелися, я почувався наче Аліса в країні чудес, пам’ятаєте, коли вона різко набрала в зрості? Так само і мені здалося, що Майка виросла на дві голови, і хоча я вірю у всі ізраїльські святині, не думаю, щоб вони таке скоїли з Майкою».

Нам принесли каву. «То ви плануєте їхати до Німеччини?» – «Так. Справа в тому, що моя мама походить з цього міста. Вона дитина війни, самі розумієте, в країні був безлад. Власне, не більший ніж зараз. Але матері змінили прізвище, тоді здавалося, що це промисел Божий. А зараз я маю із цим проблеми. Бо мама була Гетман, стала Гетьман, а в мене батькове прізвище – Шевченко, треба довести свою належність до «гетманства». Мені ж треба виїздити по єврейській лінії, так простіше. Це ж треба дожити до часів, що євреї отримають найзеленіше світло для в’їзду в Німеччину. Гітлер був би подивований. А з таким прізвищем, як зараз у мене, вся тамтешня єврейська спільнота буде кричати до мене не «ой-вей», а «оле-оле-оле-оле». Він мене смішив.

«Слухайте, а звідки у вас така гарна німецька?» – «Ви справді вважаєте, що вона гарна? Бо моя дружина каже, що мої мовні навички нагадують їй парасолю-напівавтомат, наче все непогано працює, але дещо доводиться дотискати вручну». – «Знаєте, я просто щаслива, що у вас такі мовні навички. Інколи мені здається, що з усього, що я кажу, ваші розуміють тільки цифри». Я ледь договорила цю фразу до кінця, бо згадала листи діда і відразу зніяковіла. Але хлопець засміявся: «На цифрах ви довго не протримаєтеся. Ну, хіба що будете спілкуватися з нашими чиновниками стосовно відкриття бізнесу». Мене попустило, а він продовжував свою оповідку.

«Насправді це сталося випадково. Я з першого класу вчився в спеціалізованій німецькій школі. Вона була поряд з будинком моєї тітки, я в неї щодня харчувався, тому пішов саме туди. Чогось пригадалося, в мене був вчитель фізики, зараз він також емігрував, тільки до Австралії, звідти він поширює плітки, що ганьблять кенгуру. Так от, він вчив нас складати логічні ребуси і завдання. Я тоді запитав його про таке: де живе собака, котрого годують, вигулюють, чешуть та гладять в одному місці, а сварять і наказують спати в іншому». Я мовчала, бо не була впевнена в тому, чи все добре зрозуміла. «Це про моє дитинство. Сварила мене мати, спав я вдома. А все інше я робив у маминої сестри, в тітки Дори». – «Подруга якої лагодить мені піджак». – «Еге. У вас гарна пам’ять, і тепер я почав вірити в те, що в мене непогана німецька».

«А що за геніальний науковий проект?» – «А хто ви за фахом? Я перепрошую за свою цікавість, але я мушу це знати для того, щоб краще пояснити». – «Я викладач права. Працюю в університеті». – «Ага. Ну, це звучить обнадійливіше за філолога, продавчиню або журналіста». Ми розсміялися. «Я фізик. Власне, цей проект – утілення моєї дитячої мрії. Навчити людину чути свій організм. Його голос». – «Як це?» – «Умовно кажучи, я вигадав такий пристрій, за допомогою якого людина краще відчуватиме все те, що відбувається в організмі. Крім того, ми розробили розшифровки сигналів, що подає організм. Так, людина, тільки дослухавшись до себе, зрозуміє, що в неї ларингіт, гайморит, запалення підшлункової, онкологія – тощо». – «Це звучить як анотація до фантастичного роману. Ви це серйозно?» – «Цілком. Я про це думав з дитинства. Ви помічали, що небо та ті, хто живуть у небі, завчасно знають, що відбудеться. Яке стихійне лихо, яке явище. І вже потім подають або не подають сигнали тим, хто живе на землі.

Небо завчасно чує, чи буде дощ, чи збирається падати сніг, чи посилиться вітер, чи планується посуха. Земля також багато про що знає. І тільки ми цього чомусь не вміємо. Я здатен це виправити». – «Круто. Вам ніхто не допомагав?»

«У мене є лаборант Костя. Він допомагав проводити випробування. І ще друг і партнер Аркадій. Він у мене вірить і спонукає до дій. Умовно кажучи, він перший чує дзюркотіння води і дає штурханів мені, каменеві». – «Я правильно зрозуміла, він наче ваш менеджер, імпресаріо чи щось більше?» – «В Аркадія є різні знайомі. Іноді мені здається, якщо їм зібратися докупи, вони збагнуть, що можуть керувати Всесвітом. У мене таких знайомих немає і ніколи не було. Втім, у мене є Аркадій. І я ціную його зусилля і ставлення. Знаєте, наша дружба триває більше тридцяти років, ця Україна молодша за нашу дружбу». – «Розумію».

«Слухайте, а ви що тут робите, бізнес?» – «Мій дід тут воював, я приїхала, щоб…» Я не знала, як я мушу це формулювати. «Він загинув тут?» – «Річ у тім, що загинув він тут у минулому сторіччі, і тут його поховано. Але помер він у Берліні в цьому сторіччі, і там його кремовано». – «Завжди мріяв прожити два життя, хоча краще б звільнити від помилок це, єдине». – «Це довга історія, але я можу вам розповісти». І я розповіла. «Слухай, а давай на ти? Якось незручно звертатися до тебе на ви, коли стільки знаєш про твою родину, наче ваш біограф або ліпший друг». – «Давай. Отже – Марта фон Вайхен». – «Привіт! Отже – Марат Шевченко, в маминому дівоцтві Гетман». Ми поручкалися. Раптом він різко крутнув головою, дивовижно виклавши її під незрозумілим кутом. «Тобі зле?» – «Ні, тут у тебе бракована ящірка. На шалику. В неї хвіст закручено не