Лариса Володимирівна Денисенко - Відлуння: від загиблого діда до померлого

на трамвай чи тролейбус заклопотані люди. Я зайшла на територію і сфотографувала костел в усіх можливих ракурсах, чомусь здалося, що це буде гарним подарунком для Наташі. Телефон пана Гриця не відповідав, ковбасне свято затягувало й затягувалося. Я не знала, як дістатися до музичної школи Лятошинського, щоб подарувати залишені дідом ноти.

Якийсь чоловік відреагував на мій розгублений погляд, англійською мовою поцікавився, що мені потрібно. Я сказала, що мені потрібна музична школа. Він поцікавився, чи я не німкеня, я це підтвердила, тоді він знайшов мені таксі та дав інструкції водію. Я не зрозуміла інструкцій, крім того, що мені треба заплатити 15 гривень, але була щаслива вистрибнути біля потрібної споруди.

Я рано тішилася, бо це була не музична школа імені Лятошинського, а музична школа імені Ріхтера. Про це мені непоганою англійською сказав чоловік зі скрипкою. Я запитала, як мені знайти музичну школу Лятошинського, бо вона мені потрібна. «А чого вам не підходить Ріхтера? Ми б провели вам екскурсію». Я подякувала і сказала, що наступного разу точно скористаюся люб’язною пропозицією, але наразі мені потрібна інша музична школа. Скрипаль відірвав смужку від згорнутої газети, що стирчала з кишені, та написав мені адресу: «Михайлівська, 5». І дав настанову: показати цей клаптик таксистові.

Що я і зробила, і незабаром була на місці. Таксист щось незрозуміло буркотнув, я розрахувалася і вийшла на вуличку. Незабаром я вивчила все, що тут знаходилося. Все здавалося мені таким рідним, але будинку номер п’ять ніде не було. Був сьомий. Одинадцятий і дев’ятий. Був третій і всі решта, але п’ятого не було. Люди лякалися моїх запитань, і я почувалася фанатом якогось вигаданого книжкового персонажа, котрий вперто розшукує вигадану письменником адресу, де протягом семиста сторінок мешкав улюблений герой.

Сутеніло, а я все ніяк не могла знайти цей будинок. Втомлена, я знайшла сили повернутися до готелю, навіть зрозуміла, що він знаходиться не так далеко від таємничої вулиці Михайлівської, котра сховала будинок № 5 у своїх нетрях.

Я рано вклалася спати, бо робити було нічого і я не знала, хто міг скласти мені компанію, засинаючи, подумала, чи знайшов Адам наречену або дівчину, котра поділяє його точку зору на прелюдії до сексу? Мене розбудила смс пана Гриця, якою він повідомляв мені, що ми зустрінемося завтра ввечері і тоді він увесь мій, наразі він виїхав до Києва, розбиратися з проблемами Адама. «Ще не знайшов», – констатувала я і знову заснула.

Наступного ранку я самостійно, пішки, дісталася до вулиці Михайлівської. Вуличні художники виставляли свої картини, вирази облич у людей були геть іншими. Одночасно розмореними та зацікавленими. Вихідний. Цього разу, пригадуючи поради Адама, я вирішила нікого ні про що не запитувати, а слухати. Музику. Музика мене не зрадила, невпевнені фортепіанні пасажі, що весь час повторювалися, вивели мене на задвірок, а згодом і до будівлі, де знаходилася музична школа, навколо панував ремонт. Я сфотографувала зворушливу табличку, котра виглядала так, наче довгий час лежала під ногами, затерта та нещасна, з сирітсько-жебрацьким поглядом угору. Я подумала, що ця табличка пов’язана з Лятошинським, захотілося показати це Ханне.

Я увійшла. У невеличкій кімнаті сиділа пані. Як я зрозуміла, її захопленням було вирощування квітів, що були розставлені всюди й в усіх можливих для цього посудинах. На мене вона глянула суворо, наче придивлялася, годжуся я для рослин чи ні. Певне, що я не годилася, бо пані втратила до мене інтерес. Я спробувала з нею заговорити, вона не злякалася і не збентежилася, взагалі складалося враження, що вона чудово мене розуміє, але в неї немає бажання зі мною говорити. Весь час вона наче щось жувала. Її зачіска нагадувала мені гніздечко якогось річкового птаха, що його збудував самець. У зачісці також мешкала квітка, нахабно-рожева троянда.

Я вже не знала, чим зможу її зацікавити, як ось до нас вийшла дитина з текою для нот на наче пожованих кількома цуциками мотузкових ручках, вона пильно прислухалася і, придивившись до мене, конкретно, дещо грубо запитала: «То що тобі треба?» англійською. Я пояснила, витягла ноти. Я пояснювала старанно, виокремлюючи кожне слово. «Ти говориш як глуха. Тобі потрібно було покликати телебачення. Я це зроблю! Тільки завтра, бо сьогодні мені треба зробити уроки на вівторок і погуляти з Марічкою. Я обіцяла. Ти живеш у готелі? Як ми можемо тебе знайти?» Я уявила, як вони з Марічкою прийдуть до мене в гості. Однак я назвала свій готель і залишила свій номер телефону. «В тебе немодна мобілка», – зауважила дівчинка, миттю дістала рожево-попелястий смартфон і сказала: «Купи собі такий. Він майже не глючить». Я пораділа за рівень знання іноземної мови та розуміння на техніці місцевих дівчаток. «Бувай», – сказала вона мені, обережно вкладаючи ноти Лятошинського в свою обтріпану теку. «Я не загублю!» Для пані з рослинами ми були телевізійною програмою, котру вона давно перемкнула на щось інше, вона не відповіла на моє чемне прощання.

Я вийшла назовні із почуттям виконаного обов’язку. Не знаю, чи схвалив би мене дід або навіть Манфред. Щодо Манфреда – дуже сумніваюся. Не знаю чому, але я наблизилася до художників. На одній з картин було зображено персикове дерево, на котрому одночасно були квітки й плоди. Я присіла, щоб розгледіти техніку, як почула якісь слова, відчула руки на своїх стегнах, різко повернулася і відштовхнула явного крадія, котрий волав щось на кшталт: «Майка, це ти, зараза?»

Молодий чоловік валявся на землі. В його руках, наче чорнороті пташенята, розкрили на мене свої пащі кишені мого ж піджака. «Якого чорта?» – запитала я німецькою, чудово усвідомлюючи, що мене не зрозуміють. Але раптом почула: «Ви німкеня? Це ж треба, який гарний знак!»

«Який знак?» – «Явно гарний. Уявіть, я повернувся до цього міста, щоб довести, що моя матір єврейка і має єврейське прізвище, щоб в свою чергу довести своє єврейство і потім податися по єврейській лінії до Німеччини, де вже зможуть оцінити мій науковий проект, і тут наштовхуюсь на справжню німкеню. А значить, у мене все складеться, попри всі наявні проблеми та бюрократичний абсурд». – «Проект також єврейський?» – «Та ні. Універсальний».

Він захоплено дивився на мене. Я спробувала допомогти йому підвестися. «Та ну що ви. Я і сам встану. Боже, але що я зробив з вашим піджаком. Слухайте, ви дуже поспішаєте?» – «Ні». – «В цьому театрі, він ляльковий, працює подруга моєї тітки, давайте я занесу туди ваш піджак, вона з нього лялю зробить!» –