Марина та Сергій Дяченко - Брамник

— Що?

— Сьогодні, — кивнув Орвін. — За кілька хвилин… А поки сядь, будь ласка, Ларте. Ти такий високий, у мене шия болить…

Неподалік від озерця три сосни росли трикутником. Це їх і погубило, тому що для прорікання знадобилися три вогні.

І Ларт запалив три вогні; сосни палали згори донизу.

Було дуже страшно, але я стояв і дивився, як між трьох вогнів став Орвін, і в очах його танцювало полум’я. Він дістав з-за пазухи іржавий амулет і подивився в отвір.

І голос його без зусиль покрив ревіння вогню:

— Ззовні, вона йде ззовні! Вона прийшла. Одного дня, однієї години, одна людина. О горе! Чудовиська пожирають усе живе… І вода загустіє, як чорна кров. І паростки спіймають у липке павутиння всіх, хто має крила. І земля присмокчеться до підошов. Але стократ гірше тим, хто володіє магічним даром! Горе, горе… Одного дня, однієї години відчинять їй двері. Одна людина. Брамник. Горе, вона тут!

— Хто воротар?! — закричав щосили Ларт, і віщун почув його, хоча вогонь завивав, пожираючи соснові крони, звивався по стовбурах:

— Воротар. Він маг і не маг. Він зрадливий і відданий. Тільки воротар відчинить двері, тільки воротар, тільки одного дня, однієї години!

— Хто воротар?! — надсаджувався Ларт.

— Він… позбавлений дару. Він був всемогутній і став безпорадний. Він зрадив і його зрадили… Його змінили, і він змінився. Тільки він! Він відчинить, і ЦЕ ввійде, але не раніше! Земля закричить разверзнутими могилами… Повітря стане важким і поховає під собою… Поховає… Які пусті обличчя, позбавлені очей! Але не раніше, ніж Брамник відчинить!

Сосни захиталися раптом, як величезні смолоскипи в невпевнених руках. Ларт кинувся до Орвіна й виволік його із трикутника, і вчасно — дерева одне за одним попадали, і здійняли цілий смерч танцюючих іскор. Маги ледве встигли ухилитися, а я — я давно вже відбіг і віддалік тремтів, дивлячись, як палахкотить велетенське багаття.

…Легіар витер з обличчя кіптяву й байдуже промовив:

— Тепер я знаю. Знаю, хто воротар. Я сам його створив. А тепер я уб’ю його, знайду і вб’ю перш ніж він відчинить ЇЙ двері.

Він до хрускоту стиснув зуби, потім рвучко скинувся:

— Вперед. Поки не пізно. Я знаю, я зрозумів, як його знайти.

* * *

Зала суду була прохідною — в одні двері кати виволікали засудженого, який благав про пощаду, в інші варта вводила наступного лиходія для нового розгляду справи. Суддя ледве встигав підписувати папери, що їх підсовував секретар-переписувач, котрий примостився на низькому ослоні. Ляпалася кругла печатка в сургучеву калюжку, зростав стосик вироків поруч із символом правосуддя, що лякав приречених, розміщений поруч на столі — іграшковою шибеницею та страченою на ній лялькою.

Ільмарранена ввели в залу відразу після шахрая-торговця, засудженого до публічного побиття. Похмурий стражник поставив Руала перед суддею, вірніше, перед його тьмяною лисиною, тому що вершитель правосуддя саме схилився над якимись паперами.

— Ім’я? — байдуже спитав маленький сірий переписувач.

Руал розліпив запечені губи:

— Моє ім’я не для твоїх вух, холопе.

Той, що сидів за столом, гмикнув і підвів голову. Руал здригнувся — у судді було приємне, пещене обличчя з двома холодними дірами замість очей.

— Руал Ільмарранен, — сказав суддя тихим, безбарвним голосом. І сухо засміявся: хе-хе…

Руал судомно вдихнув. Він не називав Тіллі свого повного імені.

— Руал Ільмарранен, — провадив суддя, — спійманий на гарячому на дрібній крадіжці. До того ж… — він застромив руку кудись під стіл і витяг звідтіля золоту ящірку. Руал мимоволі зробив крок уперед. Стражник притримав його за лікті.

— Це ваша річ, Ільмарранен? — спитав суддя недбало, в той час як його очі-діри прошивали Руала до кісток.

— Моя, — хрипко підтвердив Руал.

— Хе-хе, — знову смішок, від якого мороз пробігав по шкірі. — Ця річ належить одному герцогу, невдасі-герцогу, якого одного разу лікував своїм знахарським зіллям самозваний ворожбит-віщун… Як його звали, Ільмарранен, ви не пригадуєте?

Руал похитнувся.

— Хе-хе, — суддя уважно за ним спостерігав, — я давно чекаю, Ільмарранен, чекаю, коли ви попадетеся… Друже, — звернувся він до переписувача, — облиш цю мазанину, тут особливий випадок… Скажи на вході, нехай не турбують поки що… І поклич панів обвинувачів.

Переписувач зарипів ослоном і задріботів до дверей. Руал уже встиг опанувати себе й тужливо дивився просто в очі судді, які буравили бідолаху, поки суддя не гойднув ганчір’яного вішальника в петлі:

— То на чому ми зупинилися… Ага, — він порпався в паперах, — вдавав із себе знахаря… До цього повернемося пізніше. Украв золоту статуетку… — суддя поплескав ящірку пухкою рукою. Руала пересмикнуло.

— Далі, — рівно правив своєї суддя, розбираючи папери. Його м’які, рожеві пальці погладжували шпигунські повідомлення, погладжували ніжно, наче то були зворушливі любовні листи:

— Цікава закономірність… Панові Ільмарранену подобається приписувати собі владу над людьми та явищами… Ось він вдає з себе провидця, але — на жаль! — йому менше таланить, ніж у випадку з герцогом. А ось, заждіть-бо… Так, знову ворожіння, знамення, пан Ільмарранен із задоволенням пророкує перед юрбою… Перетворює вовкулаку на пса… До чого ж усе-таки дурна ця селючка! Ось іще, зброя погнулася начебто сама собою, і якийсь кістяк, упряжений у віз… Винахідливість, гідна подиву! Однак усе це, взяте разом, якось жалюгідно виглядає, чи не так?

Суддя, здавалося, розквітав з кожним словом. Він загонив слова Руалові під нігті, здирав словами шкіру і словами ж утоптував його в брудну кам’яну підлогу.

Руал здригався під ударами, намагався згадати обличчя вдови з селища із бджолами й мальованими глечиками, і пса, що тицявся носом у його коліно, шукаючи захисту й заступництва… Замість цього наповзали одна на іншу пики та морди, корчився на траві безневинно катований юнак, на якого він, Руал, звів наклеп. Склянки… У нього в руках тріснула склянка.

— Хе-хе… — знов озвався суддя. Іграшковий повішений гойдався дедалі повільніше.

— Ви… підіслали до мене дівчисько? — Руалові важко далося це запитання.

Суддя задоволено відкинувся на спинку крісла:

— А, мала волоцюжка, яка віддала вас у руки правосуддя? Вам було б легше почути, що все влаштовано заздалегідь, що ця шмаркачка виявилася шпигункою?

Суддя, здавалося, був у захваті, він хитав головою і потирав руки. Помучив Руала поглядом, який вивернув його навиворіт, і нарешті м’яко мовив:

— Ні, Ільмарранен. Це не наше дівчисько. Ви СПРАВДІ врятували її там, на дорозі. Вона СПРАВДІ до вас чіплялася. Однак це не завадило їй мерзенно зрадити вас за першої ж зручної нагоди. Погодьтеся, що мерзенно, Ільмарранен?

Розчинилися вхідні двері за Руаловою спиною, суддя насупився був, але, мабуть, увійшли ті, кого він очікував.