Марина та Сергій Дяченко - Брамник

довелося заночувати під відкритим небом, біля багаття на березі озерця-болота. Водойма живилася кволим джерельцем, яке насилу пробивалося з-під купини біля самого берега.

Небо здивовано розглядало нас тисячами блискучих очей; в очеретах вовтузилися доволі моторошні серед ночі мешканці боліт. Я дрімав, загорнутий у плащ, а Ларт непорушно дивився на вогонь і час від часу виписував у повітрі вогненні візерунки паличкою із жариною на кінці. Візерунки зависали в повітрі, тремтіли, розпадалися й гасли.

— Нема мені удачі, — говорив Ларт багаттю. — Даремні пошуки, марні зусилля… — тут вогненний малюнок затримався в повітрі довше, ніж звичайно, спалахнув і розсипався кольоровими іскрами. Я важко зітхнув і заплющив очі, але сон не йшов, пригадувалося іржаве золото, полум’я багаття оберталося на полум’я пожежі. «Вогонь, зазирни мені в очі»…

Я ще трохи покрутився з боку на бік і встав. Над ранок ставало прохолодніше, від болота наповзав гнилий туман. Мені раптом так нестерпно схотілося напитись води, що я залишив Ларта, котрий нарешті задрімав, і вирушив на пошуки немічного джерельця.

Я знайшов його завдяки звукові — невпевненому, але виразному в передранковій тиші дзюрчанню. Обережно, бочком я спустився до берега озерця, навпомацки підставив потокові долоні, а далі й пересохлі губи.

Метушня в заростях ущухла; переді мною розстелялося плесо чистої, не завойованої очеретами води, і в цьому дзеркалі відбивалися зірки, що неохоче блідли. Я вперся долонями в мокру траву біля берега й побачив своє відображення — темний силует, який здригався на воді. Ледве світало.

З носа мого в озеро упала крапля, розійшлися кола по дзеркальній поверхні, і я обімлів, коли побачив інше відображення — силует людини, яка чатувала в мене за спиною.

— Господарю? — прошепотів я.

Силует гойднувся, і я чомусь зрозумів, що це НЕ хазяїн. Страшно, сухо зашелестіли очерети.

Я повільно випростався, озирнувся — і не побачив нікого!

Хлюпнула в озері риба — напевне, чимала. Знов дивитися у воду я не схотів.

Мов заєць, я відскочив убік і стрімголов помчав туди, де вже хололо перегоріле багаття. Біля нього в незручній позі спав Легіар, який ні про що не здогадувався:

— Господарю, господарю!

Ні, він уже не спав. Він сидів, наїжачений, і спідлоба дивився на того, іншого, хто простягав руки над рожевим жаром.

Сіріло небо.

— Довго ж довелося на тебе чекати, Орвіне, — сказав Легіар стримано.

— Є речі, не підвладні навіть магові, — хрипко відгукнувся прибулець.

Так, це був добрий знайомий Орвін. Бідолаха схуд, ще глибше запалі очі здавалися більш збудженими, ніж досі. Він мав понурий вигляд, видавався спустошеним. І куди поділася та божевільна енергія, якою він вражав нас три місяці тому!

— Дамире, — кинув Ларт через плече. — Багаття, мерщій!

Відмоклі в росі поліна погано займалися, а господар і не думав мені допомагати.

Я старанно дмухав, ковтаючи їдучий, бридкий дим, і раптом побачив, як гойднувся у простягненій руці Орвіна медальйон на ланцюжку:

— Ось, Легіаре. Майже цілком. Іржа.

Ларт підвівся, потягся був до медальйона, але торкатися до нього не став, а заходився кружляти навколо, толочити ботфортами мокру осінню траву. Несподівано рвучко зупинився:

— Ти знайшов його? Того, кого я просив знайти?

Орвін хитнув головою. Ларт почав крокувати знову, рішучіше й дедалі швидше.

— Я не можу знайти його, — повільно мовив Орвін. — І ти не можеш. Він не маг, у нас нема зв’язку… От якби в тебе збереглася річ, яка належала йому… Ґудзик, пряжка…

— Я не дама, щоб складати дрібнички в скриньку, — відрізав Ларт, — і він мені не коханий, щоб зберігати його речі.

— Добре б мати кров, — тихо вів далі Орвін. — Хоч би краплю його крові. Можна було б простежити.

Ларт підчепив носком чобота паличку, що трапилася під ноги, вона описала дугу і вдарилася об порохнявий корч:

— Годі про це… Ільмарранена ти не знайшов. Я ж не знайшов нічого, що зрушило б пошуки твоєї Третьої Сили бодай на волосину. Твій медальйон іржавий, ніби цвях у цвинтарній огорожі… Що ще?

Я замислився, коли почув ім’я Ільмарранена. Очевидно, думка, що останнім часом скалкою засіла в Лартовій голові, була безпосередньо пов’язана з цією ходячою легендою. А тепер виявляється, що хазяїн давно вже намагався розшукати Маррана. А навіщо?

— Я з самого початку повівся не так, як треба, — мурмотів Легіар. — Я розшукував, приманював її, збирав чутки, у той час як… — він затнувся.

— У той час… — луною відгукнувся Орвін. Ларта пересмикнуло:

— У той час, як по світі блукав Марран. Марран, якого ми вивели з гри… Так, потім я звільнив його, звільнив усупереч угоді з Естом, але я навіть не знаю, чи все гаразд у нього з головою! О Небо, та хто ж зміг би оговтатися після такого удару!

Він почав крокувати швидше, під його ногами вже було протоптано стежку — чорну стежку в росяній траві.

— Ти гадаєш… — пробурмотів Орвін.

Ларт зупинився — розлетілися з-під ботфортів грудки землі:

— Я не знаю. Я навіть не хочу думати про це. Він позбувся магічного дару… Мабуть, він і міг би виявитися магом, що не є магом, тим самим, про якого йдеться в проріканні… Але його розчавлено, знищено, я ні на мить не міг його взяти до уваги!

Він зі свистом втяг повітря, потім його плечі раптом похилилися, і він тужливо видихнув:

— Ех…

Від цього гіркого «ех» щось у мені болісно стислося. Нечасто, ой нечасто мій похмурий хазяїн дозволяв собі подібні інтонації.

— Ти не брав його до уваги, тому що тобі не хотілося, — тихо сказав Орвін. — Ти просто не бажав бачити його Брамником. Маррана…

Ларт люто глянув на нього:

— Не мели дурниць… — крутонувся на підборах і знову заходився походжати, міркуючи, наче нічого й не сталося:

— На багато наших запитань міг би відповісти старий Орлан із передгір’я. Міг би, якби не вмер відразу, коли побачив щось у Дзеркалі Вод… А до цього в Дзеркалі був хтось, переслідуваний невидимим страшним супутником… Хто це був? І хто його переслідував?

Орвін тримав голову незручно задертою, аби встигати збудженим поглядом стежити за Лартом, який нарешті перестав ходити й зупинився просто перед своїм мовчазним співрозмовником:

— Що ж, Віщуне? Хто воротар? Звідкіля з’явиться Третя Сила й куди вона спрямує перший удар? Чи є взагалі відповіді на ці запитання?

— Відповіді вже тут, — тихо відгукнувся Орвін. — У мені прорікання. Я виношував його багато днів і ночей. Тепер воно тут, і ми про все дізнаємося.

Він говорив, ніби виправдовуючись, а мене обсипало мурашками, і Ларт, мій незворушний хазяїн, перепитав раптово охриплим